13 листопада 354 р. у м. Фагасті (Тагаста) Римської провінції Нумідії (Африка) (тепер Сук-Арас в Алжирі) народився видатний богослов, вшановуваний досьогодні Православною і Католицькою Церквами як великий достойник раннього християнства – Аврелій Августин (Avrelius Augustinus).  Його батько, римський громадянин, Патрицій був дрібним землевласником. Мати Моніка, в майбутньому свята, була ревною християнкою. Її непохитна віра і добрі діла врешті-решт переконали чоловіка навернутися до правдивого Бога і охреститися незадовго до його смерті 370 р.

Августин ще в дитинстві засвоїв деякі релігійні уявлення, однак його батьки основну увагу зосередили на його світській кар’єрі і доклали усіх зусиль, щоб він здобув гуманітарну освіту, котра б забезпечила успішну кар’єру вчителя, юриста чи урядовця. “Бо дуже багато громадян, набагато заможніших за батька, не здобувалися на таку посвяту для своїх дітей. А тим часом той самий батько зовсім не дбав про те, яким я виростаю перед Тобою (Боже), та чи зберіг я свою чистоту; він старався тільки, щоб я був промовцем, і то помітним”, – писав блаженний Августин згодом у своїй “Сповіді”. Життя Августина було сповненим бурхливих і нескінчених пошуків. Він пройшов важкий шлях зростання, пам’ятаючи слова Спасителя: “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний”.

Життя блаженного Августина поділяється на три періоди: 1) від народження до хрещення (354-387 рр.); 2) прийняття священства (387-391 рр.); 3) священиче і єпископське служіння (391-430 рр.).

Головним джерелом до вивчення раннього періоду служить його автобіографічний твір “Сповідь”. А з часом важливим джерелом стає “Життя Августина”, написане його товаришем і співслужителем Поссідієм, єпископом Коламським, а також епістолярна спадщина самого Аврелія.

Велику роль у становленні Августина як особистості відіграла його мати – свята Моніка (331-387). З часом її лагідність, покора і молитви вплинули на Патриція, що прийняв християнство, і на його матір. Колишні формальні стосунки цієї пари переросли в теплу духовну прихильність. Шлюб приніс трьох дітей: Августина, Навігія і Перпетуа. У дитинстві Августина готували до Хрещення, але не охрестили. Мати завжди говорила йому про любов Божу і розповідала про свою віру. Овдовівши у віці 40 років св. Моніка вирішила цілком присвятити себе Богові, відмовилася від мирських радощів, допомагаючи бідним і сиротам, не забуваючи при цьому про свій материнський обов’язок, виховання і навернення свого примхливого сина.

А Августин через брак пізнання спочатку потрапив під згубний вплив маніхейства і став одним із проповідників ідей про те, що матеріальні вчинки не мають впливу на етичні цінності. Почав вести розпусне життя. Свята Моніка не дозволила йому жити в її будинку, і, щоб повернутися до нього, повинен був стати на правдиву дорогу та визнати свої помилки. На відміну від багатьох сучасних людей побожна мати, не могла дозволити Августину продовжувати життя в омані. Одного разу в неї було видіння, в якому вона стояла на перекладині, у відчаї від падіння Августина. З’явився стовп світла і спитав у неї, чому вона плаче. Вона відповіла, і він звелів їй не плакати. Поглянувши в ту сторону, куди він вказував, вона побачила, що поряд з нею стоїть Августин. Коли вона розповіла про видіння синові, то він жартівливо відповів їй, що вони зможуть бути разом, якщо вона відречеться від своєї віри. Августин згадував пізніше, що мати пролила “більше сліз, оплакуючи його духовну смерть, ніж інші матері при тілесній смерті сина”.

Свята Моніка продовжувала молитися про навернення сина 17 років. Аби підкріпити свої молитви, вона постила, Святе Причастя було її єдиною щоденною їжею. Єпископ, ім’я якого не збереглося у джерелах, утішав її кажучи, що її син молодий і упертий, але Божа черга настане, оскільки “син стількох сліз не може бути втрачений”. Свята Моніка покинула земне життя на 56 році, дочекавшись навернення свого сина, і це було найбільшим її щастям.

Августин отримав початкову освіту в рідному Фагасті (Тагасті). Згодом вчився в граматико-риторичній школі сусіднього міста Мадавра (363-366 рр.). Школа дала йому основні знання латинської мови і необхідні риторичні навики (грецьку мову Августин знав погано і дещо покращив свої знання лише у зрілому віці). Для поглиблення освіти Августин подався до Карфагену (369 р.), який знаходився за 240 км на південний захід від його рідного міста. В класі він був першим учнем. У 18 років він покохав дівчину і став батьком хлопчика, котрому дав ім’я Адеодат (“дарований Богом”). Суспільство тих часів не осуджувало подібних зв’язків, і Августин залишився вірним цій жінці (чиє ім’я нам не відоме) протягом наступних дванадцяти років. Спосіб життя, котрий він вів в Карфагені, в майбутньому проникливо осуджував з позиції християнської моралі. Для самого ж студента сімейний спосіб життя послужив стимулом до зацікавлення філософією.

Гаряче стремління до досягнення мудрості охопило його після прочитання діалогу Ціцерона “Гортензій” (до нашого часу збереглися тільки фрагменти). Це спонукало його до прочитання Біблії, оскільки він пам’ятав, як мати підносила мудрість цієї книги, і як вона вшановувала Христа. Однак істину в той час він знайшов не в Церкві. “Ця книга здавалася мені негідною в порівнянні з величчю Ціцерона, бо моя пиха гордувала її простотою, а гордість розуму не сягала її глибини. А насправді вона відзначалася тим, що зростала разом з маленькими. Але я обурювався на те, щоб бути маленьким і, надутий пихою, сам собі здавався справді великим”.

На його тодішній погляд, релігія християн була недостатньо раціональною і філософською, а мова перекладу Біблії видалась грубою, темною і далекою від античних аналогів. Тоді Августин звернувся до маніхейства, на той час популярного, котра, за твердженням її адептів, об’єднала в межах деякої “раціональної» системи “очищені” істини всіх попередніх релігій. Августин говорить: “Quaerunt unde malum, іn qua quaestione saepe auditjres erigunt ad quarendum” (“Питають звідки зло, і таким чином спонукають слухачів задавати питання”). На християн маніхеї часто впливали своєю стриманістю. Сам Мані вважав себе вищим за Христа. Його ж послідовники виступали навпаки, з твердженням, що обітниці Ісуса звершувались на Мані. Вони намагались наблизити свої “тріади” до християнської Трійці. Сувора аскетична мораль маніхейства виключала завоювання ним широких народних мас. Недоліком була також відсутність богослужінь, без яких неможливо вплинути на широкі народні маси. Вадою був також погляд на людину, як на творіння диявола. Дуже важка і заплутана космогонія поганського характеру – вражала християнських богословів.

У творі “Сповідь” Августин докладно зупиняється на дев’яти роках, свого перебування в цих “тенетах” маніхейства. З 373-386 рр. – це період активних пошуків відповідей на власні питання. Його приваблював, за словами дослідників, раціоналізм маніхейського світосприйняття, сповідування “одуховленного”, християнства, у якому не було б місця Старозавітньому Божому об’явленню, крайній дуалізм “добра і зла”. Після зустрічі з одним із маніхейських провідників – Фавстом Мілевським, настало повне розчарування Августина в маніхействі, у вченні котрого він не знайшов відповідей на власні питання.

Важливим чинником у справі навернення Августина до Кафоличної Церкви стало близьке знайомство з філософською системою Плотіна в перекладі латинською мовою римського ритора Марія Вікторіана. 384 р. Августин зайняв посаду ритора в Медіолані (тепер Мілан). Філософський синтез всієї епохи становив неоплатонізм Плотіна. Це була остання велика система античності, на відміну від системи Філона, у якій філософські чинники мали перевагу над релігійними, дух Греції – над духом Сходу. Саме неоплатонізм вважається інтелектуальною підготовкою на шляху до християнства.

Побачивши суттєву подібність між неоплатонівським вченням про Друге Начало (Розум) і християнським вченням про Слово Боже (Логос), Августин сприйняв неоплатонізм як філософію, наближену до християнства, хоч і визнавав, що між ними є суттєві відмінності. Неоплатонізм Плотіна дав поштовх для розв’язання двох важливих світоглядних проблем у Августина: недостатність матеріального світосприйняття і твердження про несубстанційну природу зла, тобто думка про те, що зло – це лише “брак добра”, “відсутність”, недостатність розповсюдження добра. Він стверджує: “Коли якась річ втратить усе, що добре, то вона перестане існувати…Отже, позбавлене всього добрго є те саме, що – ніщо, тому допоки якась річ існує, вона добра. Отже, все, що існує, добре. А зло, джерела якого я шукав, – це не субстанція, бо коли воно було б субстанцією, то було б добром”.

У свідомості Августина образ Христа набирає свого належного значення. Христос для нього стає не лише неперевершеним вчителем, але Спасителем людського роду, Сином Божим, що явив себе в людській природі. Це неоплатонівське вчення значно сприяло у розриві з маніхейством і наверненню до християнства Аврелія Августина.

386 рік став для духовного життя Августина дуже напруженим, але і плідним. Сталася переміна в його душі. Слухаючи проповіді святого Амвросія Медіоланського, став катехуменом, підготувався до хрещення. Від Амвросія вперше дізнався про метод алегоричного пояснення Святого Письма. У 4-ій книзі “Сповіді” Августина описується навернення, яке він пережив. Для філософських роздумів і підготовки до хрещення він віддалився в місцевість Касициак, де й написав свої перші твори. У 387 р. блаженний Августин разом з сином Адеодатом і товаришем Аліпієм прийняв Хрещення від святого Амвросія. Про свого духовного вчителя блаженний Августин з вдячністю Богові говорить: “Волає до тебе, Господи, віра моя, яку ти дав мені, якою ти надихнув мене через людськість Сина Твого, через посередництво проповідника Твого”.

В особі Амвросія християнський ідеал постав перед Августином як всебічне панування Божественного порядку над життям, як всемогутня Церква, яка панує над індивідом і суспільством, як теократія, в якій світське начало поглинуте духовним. Враження від особистості Амвросія залишило незгладимий слід у світогляді Августина. Його християнський ідеал назавжди пов’язався з теократичним ідеалом. Такому впливові сприяла глибока схожість характерів обох святителів. Центральним враженням всього життя Августина є контраст гріха: “Я не хотів користуватися тими предметами, які намагався красти, я впивався самою крадіжкою, спокушуваний гріхом. Незліченними обманами ошукував і свого вихователя, і вчителів, і своїх батьків, а все через любов до забав, дурних комедій…, я вдавався також до крадіжок з льоху і столу своїх батьків, чи то з ненаситності, чи тому, щоб могти дати щось хлопцям… Гарні були ті плоди, які ми крали, тому, що Ти їх створив, Ти – незрівнянна Красо, Творче Всесвіту, Боже Милостивий, Боже – Добро найвище і моє справжнє Добро”. “Ти бачиш це, Господи, і Ти мовчиш, терпеливий, сповнений милосердя і правди. Але чи завжди мовчатимеш?... Бо далека людина від лиця твого в присмерку пристрастей”. Якщо благодать всесильна, а воля людини мізерна, то звідси випливає, що людина для того щоб спастись, повинна цілком пожертвувати власною свободою, віддатися всім єством своїм об’єктивній благодаті.

Tolle et lege – візьми і читай

Слід підкреслити, що наверненню Августина сприяло і особливе покликання. Відомо, що він одного разу в саду почув голос дитини, який сказав: “Tolle et lege” (лат. “Візьми і читай”). Августин відкрив рукопис Послання святого Апостола Павла до Римлян на словах: “А зодягніться в Господа нашого Ісуса Христа і піклування про плоть не обертайте на похоті” (Рим. 13, 14). У власному наверненні Августин вбачав ніби верховенство благодаті над немічним людським єством. Благодать уже тут постає як нездоланна сила, що діє на людину з середини і ззовні не лише внутрішніми спонуканнями, але і зовнішніми поштовхами. Вона приводить до об’єктивної єдності не лише шляхом внутрішнього просвітлення нашого розуму і серця, але і шляхом зовнішніх подій. Завдячуючи вірі, йому вдалося безмежно розширити власний філософський горизонт – з відкриттям правдивості особистого мислячого «я», йому несподівано щось зовсім нове, глибинне буття, яке неможливо збагнути при звичайному стані свідомості, – первинна реальність… сама очевидність надсвітового, надоб’єктивного буття.

Після Хрещення деякий час він жив у Римі, згодом разом зі святою Монікою і товаришами повернувся в Африку, по дорозі померла матір в м. Остія, її останнє слово пронизане радістю і оптимізмом, описане у “Сповіді”: “Поховайте моє тіло, де хочете, і нехай не мучить вас турбота про нього. Одне тільки прохання маю до вас, щоб ви пам’ятали про мене, хоч би де були перед вівтарем Господа”.

Восени 388 р. блаженний Августин повернувся в рідний Фагаст, де все своє майно віддав на потреби Церкви і вів аскетичний спосіб життя. 391 р. прибув до міста Іппон, щоб там започаткувати монастир, місцева громада на чолі з єпископом старшого віку, греком Валерієм, вмовила його прийняти священничий сан. Відтепер в його обов’язки входило проповідництво і учительство. Блаженний Августин і далі жив у заснованому ним монастирі, який вирізнявся суворими правилами життя.

395 р. єпископ Валерій призначив блаженного Августина своїм вікарієм, Августин спочатку служив як єпископ-помічник, а в 396 р., після смерті єпископа Валерія, він зайняв єпископську кафедру Іппону. До кінця життя блаженний Августин вів суворе аскетичне життя. Ставши єпископом, більшу частину часу присвятив пастирському служінню віруючим Африканської Церкви. До його головних обов’язків входили проповідування двічі на тиждень (в суботу і неділю), прийом мирян на єпископських аудієнціях, опіка хворими, вдовами і сиротами, духовна формація духовенства, заснування монастирів і осередків аскетичного життя, організація єпархіальних візитацій.

Багато уваги і часу присвятив Августин написанню листів (до нашого часу відомо 218), відстоюванню і поясненню християнського віровчення, апологетичній боротьбі з маніхейцями, донатистами, пелегіанами і аріанами, а також проти поганських філософів.

Помер Блаженний Августин у місті Іппоні у 430 р. в той час, коли вандали оточили його місто, на порозі нової епохи – Середньовіччя.

До найважливіших творів блаженного Августина належать:

* Confessiones (Сповідь).
* Contra academicos (Проти академіків).
* De Civitate Dei ad Marsellinum (Про Град Божий до Марцеліна).
* De Trinitate (Про Трійцю).

Протягом сорока трьох років, він невтомно трудився на Божій ниві, дбаючи про вдосконалення власної душі. Усі праці, створенні ним з часу навернення, показують велику любов до Священного Писання та глибинне Його знання. Вчення блаженного Августина стало визначальним духовним фактором середньовічного мислення, та вплинуло на всю християнську Європу. Він і його послідовники вважали пізнання Бога і Божественної любові єдиною ціллю, що оправдовує існування людини. Августин пропонує шлях до пізнання Бога як особистісної Сутності. І базується цей шлях на самопізнанні скінченої особистості, на тому, що людина може осягнути Божественну сутність (в міру можливого) лише за аналогією з людським самопізнанням, оскільки людина є образом і подобою Бога. Ця аналогія показує, що “існує три боки психічної дійсності: уявлення, судження і воля (memoria, intellectus, voluntas); і Августин особливо утримується від того, щоб розглядати ці види різних функцій особистості як властивості тіла. Також не означають вони і різних шарів чи сфер її існування, а складають у своїй єдності субстатаршою дитиною в християнській сім’ї, виховувалась в строгій атмосфері. Згідно з переказами, батьки ніколи не дозволяли дітям пити між їжею, кажучи: “Оскільки зараз ви хочете води, але коли станете господарями винного льоху, то захочете вина, а не води, а звичка у вас залишиться”. Вона вийшла заміж за язичника Патриція (Patricius), в якого був вибуховий характер. Її свекруха, теж язичниця, очорнюючи невістку, часто говорила синові і слугам небилиці про Моніку, яка відповідала на це мовчанням. І хоча чоловік зневажав її благочестя і щедрість до бідних, проте відносився до неї з повагою. Її побожність не могла не подіяти на неприборканого чоловіка. Він ніколи не піднімав на неї своєї руки, а коли інші жінки показували їй синяки, отримані від чоловіків, Моніка говорила їм, що отримали це через свінцію самої душі.

У цих відношеннях духовного життя, відкритих у людині, Августин не тільки намагається отримати аналогічне уявлення про тайну Святої Трійці, а й вбачає навіть в esse, nosse, velle основні визначення будь-якої дійсності: буттям, знанням і хотінням покривається вся дійсність, а своєю всемогутністю, всевіданням і всеблагістю Божество охоплює весь всесвіт.

Блаженний Августин не даремно заглиблюється в духовний світ людини, людської особистості, щоб зрозуміти таємницю особистості Бога. Адже поняття „особистості” є чи не найбільшим досягненням християнської філософії і, водночас чи не найбільшою проблемою християнської теології. Богослов’я блаженного Августина органічно поєднало високе богоміркування і містику Сходу з глибокою увагою Заходу до психології  і антропології.

Будучи представником християнського неоплатонізму, блаженний Августин відрізняється неабиякою цікавістю до людської особистості і людської історії, у свідомості Августина історія – це безперервний прогрес, рух тільки вперед, з минулого через теперішнє в майбутнє. Істинний, історичний час неможливо повторити; він не циклічний, а лінійний. З точки зору Августина, історія розімкнута жертвою Христа. Остання дала початкову точку відліку новому часу, в якому долається замкнутий горизонт античної долі.

У “нової” історії є мета, в якій є справедливість і правда. В світлі Нового Заповіту історія постає як процес, що направлений до спасіння людини, в якому Бог – мета, людина – шлях. Кожний історичний момент стає унікальним і вирішальним з точки зору завдання спасіння. Лінійність історії для вчителя Церкви, її початок і кінець – це, перш за все, осмисленість історії. Августин саме тому і не сприймає історичного циклізму, бо у ньому не має змісту. Не має змісту сама жертва Христа – Сина Божого яка, в розумінні християн, раз і назавжди була принесена за гріхи людства. Основою ж для цієї осмисленості історії є божественне піклування про людину, божественне провидіння. Воістину, виступаючи родоначальником європейського персоналістичного і історичного пізнання, видатний німецький теолог Адольф Гарнак (1851-1930) називав Августина “першою сучасною людиною”, адже завдячуючи його геніальності на грунті християнського Одкровення була вперше чітко проголошена ідея особистості. У зв’язку з цим твердженням С. Л. Франк зазначав, що людина проживає відразу у двох світах – будучи учасником емпіричної дійсності, вона має свою батьківщину в зовсім в інородній сфері дійсності – це вже складало головну ідею світобачення у Платона; але Августин вперше зрозумів зміст цієї подвійності, як різнорідності між внутрішнім життям людини та іншим створеним світом. Можна впевненно сказати, блаженний Августин був першим “екзистенціалістом”: він перший відкрив особливу сферу трагічного людського “існування”, як буття на грані між світом і Богом.

Таким чином, особистий досвід Богопізнання та істинне “переродження у Христі” за молитвою матері, стали для Блаженного Августина найважливішим життєвим звершенням, що відкрив шлях і йому, і тим, хто вивчатиме його життя, до самозаглиблення, критичної переоцінки, духовного та інтелектуального зростання.

Прот. Степан Палько

Джерело: Церква.info