Що таке Церква? В Символі віри ми сповідуємо: вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.., але якщо подивитись в історію життя Церкви, ми можемо сказати що члени Церкви, які її складають, не зовсім відповідали і відповідають тій святості, про яку ми свідчимо у Символі віри. То що ж тоді Церква? Можливо ми не повністю розуміємо її еклезіологічної сутності? "Про Церкву", саме так називається бесіда блаженної пам'яті митрополита Антонія Сурожського, у якій владика пояснює і висвітлює це питання.Як ви відмітите в найшвидшому часі, я не вчений богослов; за освітою я лікар; але протягом всього свідомого життя я прагнув обмислити свою віру і зрозуміти те, чим ми живемо в тому диві, яким є Православна Церква, Церква Христа. І мені хочеться сказати вам саме про Церкву.
Про Церкву ми говоримо в Символі віри: вірую в Едину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву... Вона для нас є предметом віри; але, з іншого боку, ми Церкву спостерігаємо і в історії. Церква віри нам представляється в якомусь дивовижному сяйві святості, краси, величі. Церква на землі в її історії, в її становленні деколи уявляється нам тьмяною, а деколи трагічною, а деколи викликає подив: яке співвідношення є між Церквою, яку ми сповідуємо як святу, і тією Церквою, якою ми є. Я саме наполягаю на цьому слові ми, тому що мова не йде про якусь Церкву поза нами, яку ми спостерігаємо, а саме про ту Церкву, якою ми є, яка страждає від наших гріхів, яка немічна нашою неміччю. І ось мені хочеться сказати про ці два аспекти Церкви і, можливо, додати і ще щось.
Церква не є тільки суспільством віруючих, зібраних в ім'я Боже. Визначення катехізису, як би воно не було точне, не вичерпує таємниці Церкви, як ніяке визначення не може вичерпати таємниці. Всі визначення, які у нас є в богослів'ї, в досвіді церковному, розкривають перед нами таємницю, але її не тільки не вичерпують, але навіть не прагнуть її до кінця виразити. Але що ми знаємо безумовно про Церкву: що це місце, де Бог і людина зустрілися, де вони разом, де вони складають одну таємничу сім'ю. І Церква в цьому сенсі є одночасно і рівно Божественним і людським суспільством в двох планах: ми складаємо Церкву — люди грішні, ті, які борються, падають, ті, що повстають, немічні; але людство в Церкві представлене також однією Людиною, Єдиною, Хто в повному розумінні людина — це Господь наш Ісус Христос. Він людина досконала і Він людина до кінця. Він людина у всім нам подібний, окрім гріха, і Він людина, в якій ми можемо бачити в здійсненому вигляді все те, до чого ми покликані, всю досконалість, всю красу, всю велич людської природи і, разом з цим, таємницю з'єднання людини з Богом, Боголюдство. Він для нас є в Церкві єдиним до кінця здійсненим баченням того, що людина є, — Він і Пречиста Діва Богородиця. Таким чином, в Церкві нам явив образ дійсної, справжньої людини у всій її святості і у всій величі; і святий Іоанн Красномовний в одній зі своїх проповідей говорить: якщо ти хочеш пізнати, що є людина, не звертай своїх поглядів ні до царських палат, ні до палат вельмож земних, а підніми свій погляд до престолу Божого, і ти побачиш Людину, що сидить в славі по правицю Бога і Отця... І таким чином, в Церкві людство нам явлене і в немочі нашій, і в Його досконалості і святості.
Але не тільки людство Христом присутнє, живе і діє в Церкві. Вся повнота Божества в Ньому мешкала тілесно (Кол. 2, 9), і в Ньому, через Нього вся повнота Божества вже увійшла до таємниці Церкви як людського суспільства. Але Бог присутній не тільки Христом в Церкві, але і Духом Своїм Святим. Ми читаємо і в Євангелії від Іоанна, в кінці 20 розділу, і на початку книги Діянь про дарування Святого Духу Церкві і її живим, відродженим членам. Ці дві розповіді не у всьому ідентичні. Можна сказати, що було два дари, два різні моменти цього дарування Духу Святого Церкві. Ви пам'ятаєте розповідь про те, як вперше з'явився Спаситель Своїм учням після Воскресіння. У страху, в горі, пригнічені, здивовані, вони сховалися після хресної смерті Христа в будинку Іоанна Марка. Для них Велика п'ятниця була наче останнім днем. Коли ми присутні, беремо участь в службах Великої п'ятниці, як би глибоко ми не переживали їх, ми знаємо, знаємо не тільки знанням, але досвідом нашого життя, що не пройде двох днів, як в цьому ж храмі ми співатимемо Христос воскрес, будемо обіймати один одного в радості перемоги Божої над смертю, над ворожнечею, над всім. Але для учнів до першого явлення Христа після Його Воскресіння була тільки смерть Христова. Нічого не залишалося, окрім, в кращому випадку здивування, а в гіршому — відчаю про те, що Бог був переможений людською злістю і ненавистю, що можна було продовжувати існувати, але що жити більше було неможливо, тому що саме життя із смертю Христа пішло для них із землі.
І ось перед ними з'явився Господь, і перше Його слово до них, в їх бурі коливань, відчаїв, сумнівів, здивувань, було: Мир вам! Як це їм було потрібно!.. Якщо те, що я зараз сказав так коротко і так невміло, дійшло до вас, ви ж повинні зрозуміти, що саме миру-то у них не було; а Христос їм його дає: той мир, який земля дати не може, той мир, який земля відняти не може, мир Божий, який тільки Він, Христос, нам може дати... І потім дунув на учнів і сказав: прийміть Святого Духа... У цей момент це мале стадо, ці десять учнів, які тоді були зібрані (тому що Фоми з ними не було, а Іуда загинув), стали наче посудиною, що містить присутність Святого Духу; так само як Дух Святий зійшов на Ісуса Христа, коли Він виходив з вод Йорданських після Свого хрещення, і пребув на Ньому, так тепер Дух Святий зійшов на тіло Христове — на Його апостолів і пребув в них, але ні на кому і ні в кому з них окремо від інших. Дух їм був даний як тілу Христовому в його сукупності, в його цілісності; Він нікому з них не належав особисто, але Він жив в цьому новому тілі Христовому. Тиждень опісля Фома опинився знов серед своїх побратимів, коли прийшов Христос, — і йому не потрібно було окремо отримувати дар Святого Духу, тому що цей дар був даний Церкві, а він був членом Церкви, був би він там або не був би він там у момент цього дарування. А потім, в день П'ятидесятниці, тому що Церква стала цією посудиною, цим місцем перебування Святого Духу, на кожного з учнів, яких Христос приготував до цього прийняття протягом сорока днів до Свого Вознесіння, розмовляючи з ними про майбутнє Церкви і Царства Божого, на кожного учня зійшов Святий Дух і зробив його по-новому єдиним, неповторним, вже не чадом плоті, а чадом Царства Божого, як ми говоримо в молитві при хрещенні. Дух Святий перебуває в Церкві цим даром загальним і цим даруванням особистим; і кожен з нас при хрещенні і миропомазанні вступає в Церкву і разом з іншими — тому що він член тіла Христового — залучається до цієї таємниці духоносності і отримує дар Святого Духа особисто.
І ось Церква є і місцeм перебування Святого Духу; кожен з нас окремо і всі ми в сукупності нашій є храмом Святого Духу. Але навіть слово храм мале для того, щоб виразити цю таємницю нашого усуспільнення. Храм — це посудина, храм — це обрамлення; наше співвідношення з Духом Святим глибше: ми не тільки містимо Його, залишаючись Йому як би чужими, — Він пронизує нас, Він стає нашим життям. Він присутній в Церкві Христовій і в кожному з нас. Звичайно, Його присутність різна; звичайно, ми не приносимо однакові плоди, тому що співвідношення наше з Богом не механічне. Бог не робить за нас те, що ми покликані зробити в ім'я Його і для Нього; і тому у нас є завдання стяжати Святого Духа; аскетичним подвигом, чистотою серця, очищенням розуму, оновленням плоті, спрямованістю всієї нашої волі згідно волі Божої ми повинні стати здатними дати свободу Духу Святому діяти в нас, горіти в нас повним полум'ям. Можна сказати, що кожен з нас подібний до дерева, що ще не просохло, яке запалало, частково димить, частково горить, а частково висихає і буває охоплено цим вогнем, поки ми, нарешті, не будемо такі охоплені, що кожен з нас окремо і всі ми разом станемо подібними купині неопалимій, яка горіла вогнем Божества і не згорала в ньому.
І ось Церква, навіть в нашій особі, через цей дар Святого Духа наповнена Божеством, і наше людство в ній і в Нім поступово змінюється, поступово переробляється якимсь деколи невидимим, а деколи і відчутним способом.
Я хочу вам дати приклад того, як це буває відчутно. Кілька років тому в наш лондонський храм зайшов — не за своєю волею, а просто для того, щоб зустріти віруючу православну знайому жінку — невіруюча людина. Він сподівався прийти до кінця служби, але милістю і провидінням Божим він прийшов раніше і став позаду. Він стояв мовчки, нічого не очікуючи, не молившись, тому що він в Бога не вірив, і раптом (як він мені потім розповідав) відчув, що в цій церкві якась незрозуміла, ніколи не відчутна ним присутність, що в цій церкві щось є, чого він ніколи поза нею не зустрічав. Він приписав це до впливу співу, краси церковної, ікон, молитви всіх зібраних, — одним словом, приписав це впливу на його душу чисто земних і людських дій і станів. Але це його настільки спантеличило, що він вирішив прийти і перевірити, чи це так, або є в цьому місці щось, чого він ніколи не зустрічав досі. Через деякий час він прийшов до служби, коли нікого не було, нічого не відбувалося; довго стояв, спостерігав, стежив за собою і прийшов до висновку, що в храмі щось — або Хтось — присутній, що це, ймовірно, те, що люди називають Богом. Але і цього опинилося для нього недостатньо; як він мені сказав, "яке мені діло до того, є Бог чи ні, якщо Він на мене ніякого не може мати впливу, якщо я Його відчуватиму тільки як зовнішню присутність або зовнішню силу?". І він вирішив ходити в церкву і спостерігати вже не за своїм станом, а за людьми: що з ними відбувається. Спостерігати не в розумінні: як вони поводяться, як моляться, що роблять, а — чи відбувається що-небудь з ними... І він нарешті до мене прийшов і сказав: "Я три роки до вас ходжу, спостерігав за людьми і прийшов до висновку, що Бог, Який живе в цьому храмі, не тільки в ньому живе, але й діє. Я не знаю, чи стають люди, які у вас тут бувають, кращими, але я бачу, що з ними щось відбувається, якесь перетворення; вони силою Бога, Який тут присутній, змінюються; і мені необхідно змінитися, і тому я до вас прийшов: я хочу прийняти хрещення, я хочу, щоб і мене змінював Бог"... Ось що людина — чужа, нічим з нами не пов'язана, не росіянин, людина, яка не могла бути захопленою російськостю або відчуттям, що вона повернувся на якусь свою батьківщину, по-людськи відчула. От як Дух Святий присутній і навіть в нас, при нашій немочі, діє, і сяє, і доходить.
І треба ще додати, що в Христі і в Духові ми з’єднанні з Отцем, як ніхто, ніде, ніяк не може бути з’єднаний. Ви пам'ятаєте слова Спасителя: ніхто не приходить до Отця як тільки через Мене (Ін. 14, 6), ніхто не знає Сина, крім Отця, ніхто не знає Отця, крім Сина і того, кому бажатиме Син Його відкрити (Мф. 11, 27) – тому що співвідношення між Божественним Сином і Отцем так незбагненно для нас, Їх єдність, Їх незбагненна різниця така, що тільки залучаючись до того, що є Христос, ми можемо почати наближатися до розуміння того, Хто і що Небесний наш Отець. І коли ми говоримо про Отцівство в цьому відношенні, ми не говоримо про те, що Бог добрий, милостивий, що Він джерело нашого буття і що саме тому в якомусь моральному відношенні, буттєвому відношенні ми є наче Його синами, дочками, дітьми; ні, наше співвідношення з Отцем в Христі і силою Святого Духу – щось досконале незбагненне інакше як досвідом, але невимовне словом. Це для нас є незбагненним, але це наше покликання, і це саме зміст Церкви, це саме її життя. Хіба після цього ми може не говорити про те, що Церква є таємницею, що Церква свята всією святістю Триєдиного Бога, Який в ній живе, всією початковою і поступово наростаючою святістю святих і грішників, які Богом поступово перетворюються в нове творіння... Ось та Церква, про яку ми говоримо вірую, тому що, за словом Послання до євреїв (11, 1), віра – це впевненість в речах невидимих. Так, для зовнішнього ока це невидимо; зовнішня людина бачить тільки людське суспільство: в деякому відношенні привабливе, в деякому — відштовхуюче. В кожному з нас і гріховність, і схильність до добра борються; хіба Павло, великий Павло не говорив про те, що в ньому два закони борються, закон життя і закон смерті, закон духу і закон плоті (Рим. 7, 15-25)? — так само і в нас. Але все це ми знаємо, знаємо досвідом, нашою з’єднаністю з Христом, дією Святого Духу, Який безмовно нас вчить молитися і чітко, страшно нас вчить називати Бога – Отцем нашим (Гал. 4, 6), тому що ми так єдині, хоча б початково, з Христом, Духом Святим. Ось в що ми віримо, ось що ми знаємо, ось чому можна жити в Церкві і чому можна не боятися смерті. Апостоли сховалися у Велику п'ятницю через страх перед смертю і стражданням, тому що тоді вони знали єдине тимчасове життя на землі; але коли Христос воскрес, коли вони стали живим тілом Христовим (за словами одного з наших православних богословів: розширенням, розповсюдженням втілення Христового через століття), тоді їм стало нестрашно вмирати, тому що все, що можна було у них відняти, це – тимчасове, скороминуще життя, а вони знали в собі життя вічне, яке ніхто, ніщо відняти не може.
І цей досвід усуспільнення Богові так яскраво іноді виражається у отців Церкви. Мені пригадується один з гімнів святого Симеона Нового Богослова. Після причастя він повернувся в свою келію, малу, нікчемну келію, де стояла дерев'яна лава, що служила йому і лавкою, і ліжком. Був він вже старшою людиною; і він говорить: я з жахом дивлюся на ці старіючі руки, на це старіюче, занепадаюче тіло, тому що залученням Святих Таїнств це – тіло Христа; дивлюся з трепетом і жахом на цю нікчемну, малу келію – вона більше небес, тому що містить присутність Бога, Якого не можуть охопити небеса... Ось та Церква, в яку ми віримо, ось та Церква, яку ми проповідуємо, ось перемога наша, що перемогла світ (1 Ін. 5, 4).
Мені хочеться сказати щось і про іншу сторону Церкви, про нас. Апостол Павло свого часу говорив: через вас ім'я Боже ганьбиться (Рим. 2, 24). Якби ми були тими християнами, якими ми повинні ставати і якими деякі святі з такою славою були! Я зараз думаю про Симеона, про якого я говорив, думаю про Максима Сповідника, про Сергія Радонежзького, про Серафима Саровського, які сяяли, як світло у темряві. Але що ж ми за суспільство? Ми — хворе суспільство, ми хворі на смертність, ми хворі на гріх, ми хворі на коливання між добром і злом; і разом з цим ми є чудодійним суспільством, завдяки якому, в його немочі, в його, скажімо навіть, нікчемності присутня вся слава, про яку я говорив. Ми самі деколи гинемо і тонемо, як Петро, коли він пішов по хвилях і замість того, щоб думати про Христа, подумав про можливу свою смерть у хвилях, які розбушувалися. І разом з тим через це суспільство, через нашу немічну присутність вся ця повнота стає доступною тому світові, в якому ми живемо. І це дивно...
Що ж ми можемо зробити для того, щоб це хворе, немічне, гріховне суспільство все-таки зростало в особі кожного з нас і в нашій сукупності в Церкву, про яку ми говоримо вірую, — в Святу Церкву?.. Ви пам'ятаєте, як апостол Павло горював про свою власну неміч і як він молився Богові про те, щоб віднята була вона від нього, і як Спаситель йому відповів: Досить тобі благодаті Моєї: сила Моя в немочі здійснюється (2 Кор. 12, 9). В якій, проте, немочі? Було б самообманом думати, що який би я не був ледачий, боязкий, малодушний, як не мало було б в мені пориву, все одно Бог наді мною діятиме, і закінчеться все добром. Неправда, цього не буває! Бог спитає будь-якого грішника про його гріхи, Бог кожного з нас наче тримає над безоднею; але вирости в повну міру нашого покликання ми можемо тільки, ставши, за словом апостола, співробітниками Божими, упрягшись разом з Ним під одне ярмо...
Про яку ж неміч говорить Павло? Я спробую пояснити вам те, що мені здається вірним про цю неміч. Є та гріховна неміч, про яку я зараз сказав; але є інша неміч, неміч, яка віддається, неміч, яка дає силі діяти в собі. Ви, напевно, пам'ятаєте, як, коли ви були маленькими, ваша мати, або батько або хто-небудь інший раптом вирішив вас навчити писати. Ви сіли, не знаючи, що буде, вам вклали в руку олівець, яким ви не вміли користуватися, і не знали, чого чекати; а потім вашу руку взяла мати і почала водити вашою рукою; і поки ви поняття не мали про те, що повинно відбутися, поки ваша рука вільно рухалася в русі материнської руки, лінії були такі прекрасні: і прямі, і округлі, і все було гармонією. У якийсь момент дитина раптом думає: тепер я зрозумів, я допомагатиму — і починає смикати олівцем: ось, хочу допомогти; я бачу, що рух йде догори — я доведу його до верху, ухиляється кудись вбік — я поведу його убік... І виходять карлючки. От так людина пише історію на землі. Якби тільки ми віддалися в Божу руку і дали Богові рухати нашою рукою, писати Свою скрижаль таємничу нашою рукою, але Його рухом, не було б тієї потворності, яку ми створюємо на землі...
І інший приклад. Я вам сказав на початку, що був колись лікарем, протягом війни був хірургом. Хірург надягає рукавички під час операції, такі тонкі, такі хрупкі, що нігтем прорвати можна; а разом з цим тому саме, що вони такі тонкі, такі хрупкі, розумна рука в рукавичці може чудо зробити. Якщо замість цієї рукавички надіти міцну, товсту рукавичку, нічого не можна зробити, тому що від цієї гнучкості, від цієї слабкості залежить і свобода руху.
І третій приклад: що слабкіше за вітрило на кораблі? — а разом з цим, вітрило, вміло направлене, може охопити дихання вітру і понести важкий корабель до мети. Поміняйте тонке, крихке вітрило міцною залізною дошкою — нічого не відбудеться, крім того, ймовірно, що потоне корабель. Крихкість і неміч цього вітрила забезпечує можливість для нього охопити це дихання вітру і понести корабель. А зараз подумайте: вітер, дихання бурхливе, дихання тихого вечірнього вітру в баченні Ілії пророка, дихання Святого Духу — ось чим ми повинні бути наповнені. Ми повинні бути так само крихкі, так само віддані, так само вільні, як дитяча рука в материнській руці, як легка рукавичка на руці хірурга, як вітрило, здатне охопити дихання духу і понести судно, куди повинно. Ось де неміч може стати допомогою, а не поразкою, ось якій немочі ми повинні вчитися: цій відданності або, якщо вважаєте за краще, цій прозорості, згідно слів святого Григорія Палами, який говорить про нас, що ми всі густі, непрозорі і що покликання людини –поступово так очиститися, щоб стати, як кришталь, чистим, щоб через людину лилося Божественне світло безперешкодно і, завдяки багатогранності його, світило би на всі боки і виливалося на все навколишнє творіння.
Митрополит Антоній Сурожський (1914-2003).
Переклад з російської Миколи Ященка,
співробітника прес-служби Чернігівської єпархії
