15 листопада 2009 року відбулася хіротонія архімандрита Єпифанія Думенка на єпископа Вишгородського, вікарія Київської єпархії. В архієрейській хіротонії нового архіпастиря взяв участь єпископ Чернігівський і Ніжинський Іларіон.21 жовтня 2009 р. на своєму засіданні Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату обрав намісника Свято-Михайлівського Видубицького монастиря міста Києва і керуючого справами Київської Патріархії архімандрита Епіфанія (Думенка) єпископом Вишгородським, вікарієм Київської єпархії.
14 листопада 2009 р. у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі після Всенічного бдіння відбувся чин наречення архімандрита Епіфанія на єпископа. Чин звершив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні митрополита Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Димитрія, архієпископів Білоцерківського Олександра та Луцького і Волинського Михаїла, а також єпископів Харківського і Богодухівського Лаврентія, Вінницького і Брацлавського Онуфрія, Чернігівського і Ніжинського Іларіона, Васильківського Євстратія.
Під час наречення архімандрит Епіфаній звернувся до присутніх з наступним словом.
З трепетом стою перед Вами нині цієї хвилюючої миті – в день моєї П’ятдесятниці, усвідомлюючи своє недостоїнство, неміч людського єства та відповідальність майбутнього служіння. Важко осягнути людським розумом висоту сану, що належить мені сприйняти, щоб стати наступником апостолів, Ангелом Церкви (Одкр. 1, 20).
У священному благоговінні зі щирим смиренням прийняв я рішення Синоду нашої Святої Помісної Української Православної Церкви про обрання мене єпископом, пам’ятаючи слова Спасителя: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав і настановив вас, щоб ви йшли й приносили плід» (Iн. 15, 16). Але незрівнянно в більш піднесеному стані, подібно до трепету Ісаї, у духовному трепеті предстою нині перед нареченням мене в архієрея Божого!
Зараз в моїй душі змішались різні почуття. З одного боку – почуття радості, але при цьому я завжди пам’ятаю, що радість здатна потьмарити почуття обов’язку і породжує самовпевненість, а єпископське служіння вимагає подвигу, готовності терпіти труднощі, скорботи і випробування. З іншого боку – почуття страху, тому що чим більше я заглиблювався в богонатхненні слова про єпископське служіння, тим більше усвідомлював свою недостойність, і тільки втішні слова апостола Павла про «силу Божу, що в немочі звершується» (Кор. 12. 9), допомагають мені перебороти страх на шляху до цього високого і відповідального служіння.
Справді великим і важким є подвиг єпископського служіння, подвиг, від якого ухилялись навіть славетні й міцні духом святителі древньої Церкви – Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Золотоустий. Я ж, недостойний і грішний, усвідомлюючи неміч моїх духовних сил, чітко бачу, що не досяг ще тієї міри духовного віку й досконалості, яка необхідна носію єпископської благодаті. I тільки надія на всесильну благодать Божу, яка завжди немічне лікує і збідніле поповнює, надія на заступництво Пресвятої Богородиці та святих угодників Божих допомагає мені перебороти всі душевні переживання і смиренно промовити: «Дякую, приймаю й нічого всупереч не кажу». Вірю, що Господь Сам звершить на мені це велике служіння, і тому насмілююсь викликнути разом з апостолом: «Усе можу в Iсусі Христі, Який зміцнює мене» (Флп. 4, 13).
Мені також добре відомо, яким високим і відповідальним є апостольський подвиг у Церкві Христовій. Досвід церковного життя свідчить, що єпископський сан вимагає від його носія повної віддачі служінню Церкві, Батьківщині та ближньому. Ця відповідальність зростає в наш нелегкий час, коли людство перебуває на небезпечній межі, відчуваючи загрозу швидкої загибелі від своєї примарної волі та безвідповідальної сваволі.
Настав такий період історії, коли Церква відроджується вже не ззовні – у камені, а внутрішньо – у словах і справах, властивих їй з моменту заснування нашим Господом і Спасителем Iсусом Христом. А тому єпископ, будучи зразком «у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті» (1 Тим. 4, 12), разом із тим повинен мати й небесну мудрість, і людські знання, щоб бути «сильним і наставляти в здоровому вченні» (Тит. 1, 9).
Навіть цей невеликий перелік обов’язків і високих вимог до носія благодаті архієрейського сану мимоволі викликає в мене вигук: «I хто здатний до цього?» (2 Кор. 2, 16). Хто має для цього сили?! Але глибоко вірю в Божественну силу, яка в немочі людській звершується. Вірю та уповаю, що благодаттю Своєю Господь зміцнить неміч мою, збагатить убогість та очистить моє недостоїнство.
Ще на світанку юності моєї Господь запалив в моїй душі світильник Своєї Божественної благодаті, який я віддано збагачую і примножую, завжди відчуваючи на собі особливу дію Його Промислу, який і привів мене до духовного розсадника благочестя – Київської духовної семінарії і академії, збагативши мене богословськими знаннями. Згодом Господь привів мене на працю в Рівненську єпархію, де я займався викладацькою роботою та працював у єпархіальному управлінні. В подальшому сподобив почерпнути певного досвіду на теренах православної Греції, сподобив прийняти чернечий постриг і Таїнство священства, стати намісником древнього Свято-Михайлівського Видубицького монастиря та нести послух керуючого справами Київської Патріархії, а нині приводить мене до нового служіння Його Святій Церкві. Моє минуле та нинішнє життя – все в Бозі. Йому я присвятив своє серце, свої думки та сили.
Моє християнське сумління спонукає нині згадати словами вдячності спочилого в Бозі приснопам’ятного митрополита Даниїла, який з юності моєї з любов’ю, по-батьківськи зігрівав моє серце, в скрутні хвилини підтримував своїми мудрими настановами. Саме з його благословення я розпочав свій шлях свідомого і відданого служіння Церкві Христовій.
Я по-синівськи дякую Вам, Ваша Святість, та Священному Синоду нашої Святої Церкви за високу честь і довіру, виявлену в обранні мене на єпископське служіння.
Втішає й звеселяє моє серце, що Всемилостивий Господь благозволив бути, Ваша Святість, Вашим помічником, що єпископське служіння я розпочну під Вашим мудрим батьківським керівництвом, як досвідченого архіпастиря, видатного ієрарха, талановитого проповідника й богослова. Це дає мені впевненість в успішному виконанні високого послуху, даного Матір’ю Церквою.
Прошу Вас, Ваша Святість, отцівських молитов і настанов. В цю особливу мить мого життя прошу і Вас, святителі Христові, молитов за мене, щоб Пастиреначальник Христос покрив мої недоліки, умудрив мене і допоміг достойно нести єпископське служіння на славу Триєдиного Бога і на благо Церкви Христової.
Амінь.
Під час наречення архімандрит Епіфаній звернувся до присутніх з наступним словом.
Ваша Святість!
Преосвященнійші владики!
Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!
Преосвященнійші владики!
Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!
З трепетом стою перед Вами нині цієї хвилюючої миті – в день моєї П’ятдесятниці, усвідомлюючи своє недостоїнство, неміч людського єства та відповідальність майбутнього служіння. Важко осягнути людським розумом висоту сану, що належить мені сприйняти, щоб стати наступником апостолів, Ангелом Церкви (Одкр. 1, 20).
У священному благоговінні зі щирим смиренням прийняв я рішення Синоду нашої Святої Помісної Української Православної Церкви про обрання мене єпископом, пам’ятаючи слова Спасителя: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав і настановив вас, щоб ви йшли й приносили плід» (Iн. 15, 16). Але незрівнянно в більш піднесеному стані, подібно до трепету Ісаї, у духовному трепеті предстою нині перед нареченням мене в архієрея Божого!
Зараз в моїй душі змішались різні почуття. З одного боку – почуття радості, але при цьому я завжди пам’ятаю, що радість здатна потьмарити почуття обов’язку і породжує самовпевненість, а єпископське служіння вимагає подвигу, готовності терпіти труднощі, скорботи і випробування. З іншого боку – почуття страху, тому що чим більше я заглиблювався в богонатхненні слова про єпископське служіння, тим більше усвідомлював свою недостойність, і тільки втішні слова апостола Павла про «силу Божу, що в немочі звершується» (Кор. 12. 9), допомагають мені перебороти страх на шляху до цього високого і відповідального служіння.
Справді великим і важким є подвиг єпископського служіння, подвиг, від якого ухилялись навіть славетні й міцні духом святителі древньої Церкви – Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Золотоустий. Я ж, недостойний і грішний, усвідомлюючи неміч моїх духовних сил, чітко бачу, що не досяг ще тієї міри духовного віку й досконалості, яка необхідна носію єпископської благодаті. I тільки надія на всесильну благодать Божу, яка завжди немічне лікує і збідніле поповнює, надія на заступництво Пресвятої Богородиці та святих угодників Божих допомагає мені перебороти всі душевні переживання і смиренно промовити: «Дякую, приймаю й нічого всупереч не кажу». Вірю, що Господь Сам звершить на мені це велике служіння, і тому насмілююсь викликнути разом з апостолом: «Усе можу в Iсусі Христі, Який зміцнює мене» (Флп. 4, 13).
Мені також добре відомо, яким високим і відповідальним є апостольський подвиг у Церкві Христовій. Досвід церковного життя свідчить, що єпископський сан вимагає від його носія повної віддачі служінню Церкві, Батьківщині та ближньому. Ця відповідальність зростає в наш нелегкий час, коли людство перебуває на небезпечній межі, відчуваючи загрозу швидкої загибелі від своєї примарної волі та безвідповідальної сваволі.
Настав такий період історії, коли Церква відроджується вже не ззовні – у камені, а внутрішньо – у словах і справах, властивих їй з моменту заснування нашим Господом і Спасителем Iсусом Христом. А тому єпископ, будучи зразком «у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті» (1 Тим. 4, 12), разом із тим повинен мати й небесну мудрість, і людські знання, щоб бути «сильним і наставляти в здоровому вченні» (Тит. 1, 9).
Навіть цей невеликий перелік обов’язків і високих вимог до носія благодаті архієрейського сану мимоволі викликає в мене вигук: «I хто здатний до цього?» (2 Кор. 2, 16). Хто має для цього сили?! Але глибоко вірю в Божественну силу, яка в немочі людській звершується. Вірю та уповаю, що благодаттю Своєю Господь зміцнить неміч мою, збагатить убогість та очистить моє недостоїнство.
Ще на світанку юності моєї Господь запалив в моїй душі світильник Своєї Божественної благодаті, який я віддано збагачую і примножую, завжди відчуваючи на собі особливу дію Його Промислу, який і привів мене до духовного розсадника благочестя – Київської духовної семінарії і академії, збагативши мене богословськими знаннями. Згодом Господь привів мене на працю в Рівненську єпархію, де я займався викладацькою роботою та працював у єпархіальному управлінні. В подальшому сподобив почерпнути певного досвіду на теренах православної Греції, сподобив прийняти чернечий постриг і Таїнство священства, стати намісником древнього Свято-Михайлівського Видубицького монастиря та нести послух керуючого справами Київської Патріархії, а нині приводить мене до нового служіння Його Святій Церкві. Моє минуле та нинішнє життя – все в Бозі. Йому я присвятив своє серце, свої думки та сили.
Моє християнське сумління спонукає нині згадати словами вдячності спочилого в Бозі приснопам’ятного митрополита Даниїла, який з юності моєї з любов’ю, по-батьківськи зігрівав моє серце, в скрутні хвилини підтримував своїми мудрими настановами. Саме з його благословення я розпочав свій шлях свідомого і відданого служіння Церкві Христовій.
Я по-синівськи дякую Вам, Ваша Святість, та Священному Синоду нашої Святої Церкви за високу честь і довіру, виявлену в обранні мене на єпископське служіння.
Втішає й звеселяє моє серце, що Всемилостивий Господь благозволив бути, Ваша Святість, Вашим помічником, що єпископське служіння я розпочну під Вашим мудрим батьківським керівництвом, як досвідченого архіпастиря, видатного ієрарха, талановитого проповідника й богослова. Це дає мені впевненість в успішному виконанні високого послуху, даного Матір’ю Церквою.
Прошу Вас, Ваша Святість, отцівських молитов і настанов. В цю особливу мить мого життя прошу і Вас, святителі Христові, молитов за мене, щоб Пастиреначальник Христос покрив мої недоліки, умудрив мене і допоміг достойно нести єпископське служіння на славу Триєдиного Бога і на благо Церкви Христової.
Амінь.
Наступного дня, в неділю, 15 листопада 2009 р., під час Божественної літургії у Володимирському кафедральному соборі Святійший Патріарх Філарет у співслужінні архієреїв, які напередодні брали участь у чині наречення, звершив хіротонію архімандрита Епіфанія на єпископа Вишгородського.
Преосвященний єпископе Епіфанію,
улюблений у Христі брат!
улюблений у Христі брат!
Кожний новопоставлений єпископ сповідує віру, що його обрав на єпископське служіння Сам Христос. Дійсно, в Церкві все робиться з волі Божої, навіть і в тих випадках, коли єпископами стають недостойні: майбутні єретики, хулителі імені Христа Спасителя, люди низької моралі. Воля Божа попускає входити в церковну огорожу і найманцям, а не добрим пастирям. Ми віримо, що благодать Святого Духа, яка зійшла на тебе під час архієрейської хіротонії, поставила тебе як доброго пастиря.
Господь обрав тебе на служіння Церкві ще в молоді літа, і ти прислухався до Його голосу. Ти народився на Буковині, де український народ глибоко шанує православну віру, закінчив Київську духовну семінарію і академію з вченою ступінню кандидата богослів’я, проходив церковне служіння під керівництвом блаженноспочилого преосвященного митрополита Рівненського Даниїла (Чокалюка), навчався в Афінському університеті, прийняв чернечий постриг в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, був призначений намісником Видубицького монастиря, керуючим справами Київської Патріархії і викладачем Київської Православної Богословської Академії. За короткий час ти показав себе добрим пастирем і організатором чернечого життя у Видубицькому монастирі. Нині дією Святого Духа через покладання архієрейських рук ти прийняв єпископську благодать у святині українського православ’я – в Києві, в соборі просвітителя Київської Руси святого рівноапостольного князя Володимира, в місті, де преподобні Антоній і Феодосій поклали початок чернечого житія на Русі.
Ти добре знаєш, що архієрейське служіння – це не честь і не нагорода за труди, а, насамперед, подвиг. Більшість із нас зрозуміла це тільки тепер, коли Православна Церква в Україні знову опинилася перед лицем випробувань. Багато хто із наших співбратів архієреїв не зрозуміли волі Божої і не встояли перед спокусами.
Всім нам треба пам’ятати, що яким би не було тяжким наше служіння, – це шлях до спасіння, шлях до вічного життя. Ми повинні бути переконаними і глибоко вірити, що тільки вірою, через виконання закону Божого, можна впорядкувати наше земне життя.
Святий Іоанн Золотоустий у своїх настановах пастирям висловлює такі думки. Чи хочеш ти, улюблений у Христі брате, пройти життям і залишити після себе благотворний слід? Чи хочеш ти, щоб твоє архіпастирське служіння не було пустим і безплідним? Чи хочеш ти принести людям благо, зміцнювати добро і зменшувати зло? Ніде й нічим не можеш досягти цього, як тільки старанням і вірним служінням Церкві. Мірою своїх сил і здібностей працюй для Церкви Христової, служи її синам і дочкам, навчай свою паству словом і ділом, дотримуйся канонів святих апостолів і Вселенських соборів, бережи мир у Церкві. Якщо будеш так робити, то завжди відчуватимеш повне душевне задоволення і принесеш користь людям, і життя твоє буде не марним.
Наших власних сил недостатньо, щоб достойно здійснювати подвиг архієрейського служіння, до якого закликає нас Господь як пастирів людських душ. Нам потрібна особлива благодать і допомога Божа, які посилаються Святим Духом через молитву, чисте та богоугодне життя і постійне пильнування за своєю душею. Згадаємо апостола Павла, який сказав про себе, що благодаттю Божою він став таким, яким є, але потрудився він більше за всіх (див. 1 Кор. 15, 10).
Це означає, що ми повинні покладати надію на благодать Божу, яка діє в Церкві, але і трудитися треба, як апостол Павло. Якщо Дух Святий благозволив кого обрати на єпископське служіння, то Він, звичайно, не залишить Свого обранця, якщо сам обранець не відхилиться від Нього гріховними діяннями. Святий Григорій Богослов говорить: «Утішає нас, єпископів, ця істина, адже вона утверджує нас у тому, що в нашому служінні нам сприяє Святий Дух. Ця істина свідчить ще й про те, що ми повинні мати постійний страх Божий, щоб не образити гріховними діями Святого Духа і не залишитися без Його допомоги». Погляньмо навколо себе і побачимо скільки єпископів відійшло від служіння Церкві через свою гріховну діяльність.
Ти добре знаєш, що архієрейське служіння – це не честь і не нагорода за труди, а, насамперед, подвиг. Більшість із нас зрозуміла це тільки тепер, коли Православна Церква в Україні знову опинилася перед лицем випробувань. Багато хто із наших співбратів архієреїв не зрозуміли волі Божої і не встояли перед спокусами.
Всім нам треба пам’ятати, що яким би не було тяжким наше служіння, – це шлях до спасіння, шлях до вічного життя. Ми повинні бути переконаними і глибоко вірити, що тільки вірою, через виконання закону Божого, можна впорядкувати наше земне життя.
Святий Іоанн Золотоустий у своїх настановах пастирям висловлює такі думки. Чи хочеш ти, улюблений у Христі брате, пройти життям і залишити після себе благотворний слід? Чи хочеш ти, щоб твоє архіпастирське служіння не було пустим і безплідним? Чи хочеш ти принести людям благо, зміцнювати добро і зменшувати зло? Ніде й нічим не можеш досягти цього, як тільки старанням і вірним служінням Церкві. Мірою своїх сил і здібностей працюй для Церкви Христової, служи її синам і дочкам, навчай свою паству словом і ділом, дотримуйся канонів святих апостолів і Вселенських соборів, бережи мир у Церкві. Якщо будеш так робити, то завжди відчуватимеш повне душевне задоволення і принесеш користь людям, і життя твоє буде не марним.
Наших власних сил недостатньо, щоб достойно здійснювати подвиг архієрейського служіння, до якого закликає нас Господь як пастирів людських душ. Нам потрібна особлива благодать і допомога Божа, які посилаються Святим Духом через молитву, чисте та богоугодне життя і постійне пильнування за своєю душею. Згадаємо апостола Павла, який сказав про себе, що благодаттю Божою він став таким, яким є, але потрудився він більше за всіх (див. 1 Кор. 15, 10).
Це означає, що ми повинні покладати надію на благодать Божу, яка діє в Церкві, але і трудитися треба, як апостол Павло. Якщо Дух Святий благозволив кого обрати на єпископське служіння, то Він, звичайно, не залишить Свого обранця, якщо сам обранець не відхилиться від Нього гріховними діяннями. Святий Григорій Богослов говорить: «Утішає нас, єпископів, ця істина, адже вона утверджує нас у тому, що в нашому служінні нам сприяє Святий Дух. Ця істина свідчить ще й про те, що ми повинні мати постійний страх Божий, щоб не образити гріховними діями Святого Духа і не залишитися без Його допомоги». Погляньмо навколо себе і побачимо скільки єпископів відійшло від служіння Церкві через свою гріховну діяльність.
Єпископ, насамперед, своїм життям, своїм духовним настроєм має бути прикладом для пастирів та пастви, і якщо своїм духовним, сповненим віри, богоугодним життям він подаватиме приклад своїй пастві, то сильним і дієвим буде і його слово; і вогнем своєї віри він запалюватиме серця доручених йому духовних чад.
Ти бачив, і, без сумніву, знаєш, з якою любов’ю благочестивий народ ставиться до добрих і старанних пастирів, і з якою скорботою він сприймає холодне, байдуже ставлення до своїх обов’язків та недостойне життя інших пастирів. Поряд з цим сумним явищем не можна не звернути увагу на намагання деяких так званих ревнителів благочестя порочити своїх пастирів, осуджувати їх за справжні недоліки, а частіше – за вигадані пороки. Обов’язок архіпастиря – не довірятися сліпо подібним осудам, але разом з тим суворо і рішуче вимагати від пастирів, щоб вони жили і діяли гідно свого звання. Нагадуй їм грізні слова пророка Малахії: «Для вас, священики, заповідь ця, якщо ви не послухаєтесь і не покладете на серце собі, щоб віддавати імені Моєму хвалу, – говорить Господь Саваоф, – то Я пошлю прокляття на вас і прокляну благословення ваші і вже проклинаю, бо ви не берете до серця цього!» (Мал. 2, 1-2)
У годині міркувань про Бога, коли ти молитимешся і будеш наодинці з Богом і своєю совістю, не полінуйся порівняти своє служіння зі служінням наших православних світильників віри і побожності. Тож якщо твої немочі збудять у тобі почуття скорботи й жалю, то це означатиме, що благодать Божа не відступила від тебе.
Ти бачив, і, без сумніву, знаєш, з якою любов’ю благочестивий народ ставиться до добрих і старанних пастирів, і з якою скорботою він сприймає холодне, байдуже ставлення до своїх обов’язків та недостойне життя інших пастирів. Поряд з цим сумним явищем не можна не звернути увагу на намагання деяких так званих ревнителів благочестя порочити своїх пастирів, осуджувати їх за справжні недоліки, а частіше – за вигадані пороки. Обов’язок архіпастиря – не довірятися сліпо подібним осудам, але разом з тим суворо і рішуче вимагати від пастирів, щоб вони жили і діяли гідно свого звання. Нагадуй їм грізні слова пророка Малахії: «Для вас, священики, заповідь ця, якщо ви не послухаєтесь і не покладете на серце собі, щоб віддавати імені Моєму хвалу, – говорить Господь Саваоф, – то Я пошлю прокляття на вас і прокляну благословення ваші і вже проклинаю, бо ви не берете до серця цього!» (Мал. 2, 1-2)
У годині міркувань про Бога, коли ти молитимешся і будеш наодинці з Богом і своєю совістю, не полінуйся порівняти своє служіння зі служінням наших православних світильників віри і побожності. Тож якщо твої немочі збудять у тобі почуття скорботи й жалю, то це означатиме, що благодать Божа не відступила від тебе.
Вітаємо і поздоровляємо тебе, нашого нового співбрата, який вступає на шлях єпископського служіння в час розділення українського православ’я. Роби все можливе для утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Ти, як добрий воїн Христів, за словами апостола Павла, стань, «підперезавши стегна твої істиною, і зодягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність благовіствувати мир; а понад усе візьми щит віри, яким можеш погасити всі розпечені стріли лукавого; і шолом спасіння візьми, і меч духовний, що є слово Боже» (Еф. 6, 14-17).
Ми з любов’ю благословляємо тебе на новий шлях служіння в твердій надії, що ти виправдаєш наше обрання.
А тепер прийми цей жезл, що вручається тобі як від руки Христової, як знамення сили і міцності, які дарує тобі Пастиреначальник, нехай буде він твоєю опорою у нелегкому архіпастирському служінні.
Іди і благослови цей побожний народ, який своєю молитвою разом з нами брав участь у твоїй єпископській хіротонії.
Ми з любов’ю благословляємо тебе на новий шлях служіння в твердій надії, що ти виправдаєш наше обрання.
А тепер прийми цей жезл, що вручається тобі як від руки Христової, як знамення сили і міцності, які дарує тобі Пастиреначальник, нехай буде він твоєю опорою у нелегкому архіпастирському служінні.
Іди і благослови цей побожний народ, який своєю молитвою разом з нами брав участь у твоїй єпископській хіротонії.
Єпископ Вишгородський Епіфаній (в миру Думенко Сергій Петрович) народився 3 лютого 1979 року в селі Волково Іванівського району Одеської області в сім’ї робітників. Дитинство та шкільні роки пройшли в селі Стара Жадова Сторожинецького району Чернівецької області. 1996 року закінчив Старожадівську середню школу І-ІІІ ступенів.
1996 року поступив на навчання в Київську Духовну Семінарію, яку закінчив в 1999 році за першим розрядом. В тому ж 1999 році поступив до Київської Духовної Академії, яку закінчив у 2003 році. Після успішного захисту кандидатської дисертації на кафедрі церковного права з темою: «Формування церковно-канонічних збірників у Донікейський період та їх характеристика» Вченою радою КДА присвоєно вчений ступінь кандидата богословських наук.
З 1 липня 2003 року по 31 грудня 2005 року обіймав посаду секретаря-референта Рівненського єпархіального управління та особистого секретаря митрополита Рівненського і Острозького Даниїла (†2005). Також був викладачем Рівненської духовної семінарії, старшим помічником інспектора, прес-секретарем Рівненського єпархіального управління.
У 2006-2007 роках навчався в Афінському Національному Університеті (Греція) на філософському факультеті .
З нового навчального 2007 року прийнятий на посаду викладача Київської Православної Богословської Академії, а також призначений завідувачем Кафедри філології цього учбового закладу. Член Національної Спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів.
З благословення Святійшого Патріарха Філарета 21 грудня 2007 року архієпископом Переяслав-Хмельницьким Димитрієм у Михайлівському Золотоверхому монастирі пострижений у чернецтво з іменем Епіфаній (на честь святителя Епіфанія Кіпрського).
6 січня 2008 року в Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі міста Києва Святійшим Патріархом Філаретом рукоположений у сан ієродиякона, а 20 січня 2008 року в сан ієромонаха.
25 січня 2008 року згідно указу призначений секретарем Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
16 березня 2008 року, в Неділю Православ’я, за Божественною Літургією у Володимирському кафедральному патріаршому соборі Святійшим Патріархом возведений у сан архімандрита.
20 березня 2008 року призначений намісником Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря міста Києва.
30 травня 2008 року призначений керуючим справами Київської Патріархії.
7 жовтня 2008 року присвоєне звання доцента Київської Православної Богословської Академії.
Удостоєний церковної нагороди – Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Нагороджений державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, подякою Прем’єр-міністра України та відзнаками Українського козацтва.
21 жовтня 2009 р. Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату (Журнал засідання №20) обраний на єпископа Вишгородського, вікарія Київської єпархії. 15 листопада 2009 р. відбулася архієрейська хіротонія.
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії
