Розмова була надрукована на першій шпальті видання у номері за 18 лютого 2012 р.
Нижче наводимо текст інтерв’ю у авторській редакції. Розмову з владикою Євстратієм вів журналіст Віталій Назаренко. Фото – Миколи Тищенка.
Архієпископ Євстратій. Все в руках Божих!
Минуло трохи менше місяця, відколи Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату новим керуючим єпархією, архієпископом Чернігівським і Ніжинським призначено Євстратія (Зорю). Він вступив на Чернігівську кафедру 26 січня і одразу розпочав молебень в кафедральному храмі Святої Катерини. Його попередник Владика Іларіон призначений натомість на Рівненську кафедру.
Архієпископ Євстратій, трохи обжившись на древній нашій землі та помолившись за всіх нас, люб’язно знайшов час і погодився відповісти на запитання до нашого ексклюзивного інтерв’ю.
— Панотче, призначення Вас керівником Чернігівської єпархії Ви вважаєте за підвищення чи пониження?
— Я не розглядаю своє призначення в таких категоріях — підвищення чи пониження. Будь-яке служіння — від найменшого до найбільшого — в людських очах є складним, якщо до нього ставитись відповідально і воно є почесним в очах Божих, якщо воно відповідально звершується. Більш важливим є перед Господом той труд, який звершує, скажімо, прибиральниця, будівельник чи селянин, ніж праця якогось можновладця чи великого бізнесмена, якщо останні роблять його недбало і нечесно, а перші — відповідально і згідно з совістю та Законом Божим. Тому для мене це призначення — відповідальна справа. Я сподіваюсь, що з Божою допомогою, з допомогою духовенства і вірних Чернігівської єпархії я буду виконувати свої обов’язки належним чином.
— Що є першочерговими завданнями, які Ви ставите перед собою?
— Моїм першим завданням є знайомство із ситуацією в єпархії. І вже в першому наближенні я бачу цю ситуацію. Я вже встиг побувати у деяких парафіях по області. Відбулись перші єпархіальні збори, на яких було присутнє духовенство єпархії. Тобто вже поточна єпархіальна робота для мене розпочалась. І зараз я бачу своє завдання в тому, щоб ближче і глибше вникнути в ті справи, якими живе єпархія загалом, вирішувати поточні питання, бо вони вже стоять і щодо призначення духовенства, і щодо вирішення тих чи інших питань з будівництва чи реконструкції храмів тощо. Тому робота йде. Також для будь-кого новопризначеного серед завдань є обов’язкове знайомство і налагодження зв’язків із місцевою громадою, нашими прихильниками, громадськими діячами, керівниками для того, щоб більш ефективно звершувати своє служіння.
— Владико, чи зміниться з Вашим призначенням ситуація з міжконфесійними взаєминами, йдеться, звісно ж, про відносини з Московським патріархатом?
— Що стосується ситуації з міжконфесійними відносинами, то з одного боку вона є віддзеркаленням того, що є в цілому в Україні. Відносини непрості, але я вже знаю і вже бачу, що, хоча таких прямих гарячих конфліктів на Чернігівщині, дякувати Богові, немає на цей момент, але разом з тим вже можна бачити глухий спротив розвиткові української церкви. Це я знаю від священиків, бо в деяких місцях вони стикаються з тим, що чиновники, почувши, що це священик Київського патріархату, перед ним зачиняють двері, його не хочуть приймати ті, які б мали його приймати за своїми посадовими обов’язками. Це не є речі для нас нові, бо подібні ситуації є і в інших регіонах України. Безперечно, що це неприємно, і так не повинно бути.
Яскравим символом того становища, яке є на цей момент у міжконфесійних стосунках, є всім відомий намет біля Катерининської церкви. Я його називаю рекламним пікетом, а на фасаді цього рекламного пікету зображено генерального спонсора цієї події — по-іншому я це не можу назвати — бо зазвичай православні християни зображують на своїх храмах ікони. Коли вони моляться, то вони моляться до ікон, на відміну від тоталітарних сект, де чільне місце відводиться чи то живому лідеру, чи то його зображенню. В православній церкві, як і в інших традиційних конфесіях, такого немає. На цьому пікеті ми якраз бачимо повноформатний портрет тієї людини, яка персонально стоїть за тим, що відбувається.
Я переконався, що в Чернігові цей об’єкт нікому не потрібний. Я глибоко переконаний, що він набрид навіть місцевій єпархії Московського патріархату, але зробити щось для того, щоб ця ганьба зникла, очевидно, не вистачає можливостей з тієї причини, що є впливові сили поза межами нашої області, які зацікавлені в тому, щоб такий конфліктний момент існував. Але є промисел Божий, який і злі наміри приводить до добрих наслідків. Те, що було зроблено нашими опонентами, робилось зі злими намірами, а в результаті призвело до того, що в Чернігові залишилось мало людей, які би не були обурені тим, що вони бачать біля храму Святої Катерини у вигляді цього рекламного пікету. Тому і в цьому я навіть бачу руку Божу.
Нещодавно мені довелось особисто побачитись з двома керівниками єпархії Московського патріархату, тому що разом були присутні на річних зборах Чернігівського земляцтва у Києві. Звичайно, вони не виявляють особливого бажання до контакту, але, разом з тим, я маю великий досвід міжконфесійної співпраці на загальноукраїнському рівні і тому буду цей досвід використовувати для того, щоб і тут, на Чернігівщині, налагоджувати порозуміння і, де можливо, гострі кути згладжувати.
На моє глибоке переконання, і це є також і настанова святійшого Патріарха Філарета, що для того, щоб нам утворити в Україні Єдину Помісну Церкву, там, де можливо, нам треба виявляти любов, шукати порозуміння, не ображати одне одного, тому що дійсно складно з тими, кого ти вчора ображав і всіляко зневажав, знаходити порозуміння і шукати єдності. Зі свого боку я налаштований на те, щоби не бути джерелом конфліктів чи протистояння, а шукати порозуміння і єдності, бо це є на благо українського православ’я загалом. Але разом з тим, буду діяти за таким принципом, що чужого нам не потрібно, але свого, українського, ми не віддамо і цим не поступимось.
— Багато вже хто знає, що в Українській Православній Церкві Московського патріархату ситуація доволі складна і пов’язана вона в першу чергу із загостренням хвороби митрополита Володимира. Зараз ідуть розмови про можливі зміни в Московській патріархії. Як Ви бачите цю ситуацію?
— Насправді оце загострення хвороби митрополита Володимира призвело до того, що деякі претенденти на Київську кафедру зарано розпочали рухи для того, щоби посісти його місце. При позірній позиції, що ми ось молимось, турбуємось за здоров’я митрополита Володимира, але очікуючи при цьому, певно, його швидкого упокою. Та Господь почув щирі молитви, в тому числі і наші молитви, бо і наша церква молиться за митрополита Володимира, він все-таки є українець і є архієреєм на українській землі. Ми бачимо, що при його керівництві ця церква, якою він керував, поступово приходить до усвідомлення себе як української церкви, а не філії російської церкви в Україні. Хоча не у всіх і не завжди, але в цілому ця тенденція зберігається. Господь почув щирі молитви, і здоров’я митрополита, як ми можемо бачити, покращується. Безперечно, воно навряд чи може бути найкращим, але щонайменше він є певною мірою працездатним і зараз мова не йде про те, що він взагалі відсувається від керівництва церкви.
Оця ситуація показала ущербність самої структури УПЦ МП, бо ця структура має двох керівників, а ми знаємо з Євангелія, що двом господарям служити неможливо. При покійному патріархові Алексію господар був в УПЦ МП практично один — митрополит Володимир, бо Алексій у справи української церкви не втручався, а патріарх Кирил почав активно втручатись у справи української церкви і таким чином став себе заявляти як верховний керівник, в тому числі і для УПЦ МП. Це загострило внутрішній конфлікт у церкві, а проблема зі здоров’ям митрополита Володимира лише його посилила. Тому зараз відбувається внутрішній розподіл між тими, хто є прихильником Володимира і самостійності УПЦ МП в управлінні, а таких, я гадаю, більшість, і прихильниками патріарха Кирила та тіснішої інтеграції з Москвою.
Як би не розвивались події далі, тріщина пішла, і назад все поєднати неможливо. Насправді лише особа митрополита Володимира і невтручання покійного патріарха Алексія в поточні справи якось згладжували всі ці гострі кути і якось єднали ту структуру. Зараз все відбувається таким чином, який ми можемо бачити, і це також є рука Божа. Тому що в цій ситуації, що би Москва не робила, УПЦ МП все одно буде природним шляхом українізуватись, бо якщо вона знаходиться на нашій українській землі, то по природі своїй вона буде пов’язана зі своїм народом, а не виконуватиме лише функції якоїсь чужинницької структури в українському вбранні.
Якщо Москва продовжить лінію посилення керування українською церквою, перетворення її на інструмент «Русского мира», російської зовнішньої політики (бо, до речі, нещодавно Володимир Путін, зустрічаючись з патріархом Кирилом, дякував йому за те, що патріарх у ближньому зарубіжжі «є важливим елементом важливої частини російської зовнішньої політики»), я впевнений, це призведе до того, що українська частина УПЦ МП буде вимушена розірвати зв’язок з Москвою, і тоді відкриється шлях до утворення в Україні Єдиної Помісної Церкви. Коли це станеться, я не можу сказати. Єдине, що можу сказати точно і однозначно — вона буде, тому що це є природний шлях, природний процес для помісної церкви бути єдиною.
На початку 1991 року найзавзятіші українські романтики не могли би сказати, що менш ніж за рік в Україні буде проголошена незалежність, що 239 депутатів-комуністів Верховної Ради проголосують за незалежну Українську державу і це, зрештою, трапиться без пролиття крові. Тому те, що нам здається сьогодні неможливим, може стати можливим навіть до кінця року. Все в руках Божих. А я впевнений, що Господу угодно, щоб в Україні була Єдина Помісна Церква, тому що Бог благословив нас бути незалежною державою. А традиційно, це і вчення 34-го Апостольського правила, й історія православної церкви свідчить, що там, де є незалежний окремий народ, там є його Помісна Церква.
— Яким чином, Владико, Ви збираєтесь поєднувати посаду в єпархії з посадою в прес-службі Патріарха?
— Я є головою інформаційного управління Київської патріархії, проте поточні справи з висвітлення діяльності нашого Патріарха може і без мене висвітлювати прес-служба. В Києві є кому з моїх помічників це робити. По-друге, Чернігів не є таким далеким від Києва.
Дякувати Богові і дякувати моєму попередникові, Владиці Іларіону, життя Чернігівської єпархії є налагодженим. Якщо раніше були проблеми і негаразди, скажімо, навіть і системного характеру, то я прийняв єпархію в цілому працездатною, діяльною, тому вона потребує меншого щоденного догляду. Також хотів би відзначити те, що прогрес дозволяє нам мати сучасні засоби комунікації і функції, пов’язані з інформацією, можна виконувати і в Чернігові. Втім, маю надію, що одні обов’язки не будуть заважати виконанню інших. Я бачу, що це Божа воля, бо Господь спрямував мене на це служіння, але разом з тим залишив за мною мої попередні обов’язки. І поки що у мене якоїсь неузгодженості не виникало. Наскільки мої сподівання виправдані, говорити про це зарано, все покаже час і наполеглива праця.
Джерело – сайт «Хвиля Десни»
