«Свято нагадує нам про наше
духовне коріння»
— Владико, у багатьох наших читачів, напевно, з’явилося запитання: чому на такому високому рівні святкується подія не зовсім ювілейна та ще й церковна?
— Найперше, про що варто сказати, — значення цієї події з точки зору духовної: таким чином ми нагадуємо самі собі, нагадуємо своєму народові про власне духовне коріння. Особливо це важливо в наш час — час роздоріжжя, ідейної розгубленості. Нам дуже важливо пам’ятати про своє коріння, а воно — християнське. Наступний мотив святкування: згадати, що зовнішнє оновлення держави, суспільства, неможливе без внутрішнього оновлення!
Нині ведеться багато розмов і дискусій про те, як нам краще облаштувати наше спільне життя, що треба виправити в економіці, змінити в політиці, законодавстві, владних органах тощо. Ці питання вічні, вони постають перед кожним поколінням. Наша думка як віруючих людей, думка Церкви: зовнішнє оновлення повинно ґрунтуватися на внутрішньому оновленні. І саме тому ми згадуємо про подію Хрещення нашої держави, адже через духовне оновлення настало й державне оновлення. З’явилися гуманніші закони, з’явилося гуманніше ставлення до людей.
Ми знаємо з літопису, що князь Володимир не лише на своєму дворі влаштовував обіди для бідних, хворих. Бо коли довідався, що дехто не може приходити через свою неміч, наказав возити їжу Києвом на возах. Змінилися бачення й статус родини. З прийняттям християнства головною умовою шлюбу стало не просто спільне ведення господарства чи підкоряння жінки чоловікові, дітей — батькам, а любов, яку заповідає Господь через Священне Писання, через учення Церкви. Це є союз у любові рівних перед Богом людей.
Змінилися політичні обставини, в першу чергу зовнішні. Коли Русь стала християнською державою, до того ж однією з найбільших, то монархи Європи вважали за честь поріднитися з київським княжим родом. Ярослава Мудрого називали «тестем Європи», тому що його доньки були королевами кількох європейських країн — Угорщини, Норвегії. Найбільш відома з них — королева Франції Анна Ярославна.
І коли нині ми дискутуємо, в якому напрямку повинні йти, то ці дискусії дуже подібні до того, що каже літопис про вибір віри князем Володимиром. Тому сьогодні, коли ми розмірковуємо над схожими питаннями: що обрати, умовно кажучи — схід чи захід, чи якийсь третій шлях, ми також маємо спиратися на те, що було зроблено нашими попередниками понад тисячу років тому.
І тому ми говоримо, що в цей рік, коли, по суті, визначатиметься майбутнє України на наступні десятиліття, адже має бути вирішено питання, чи буде підписано угоду про асоціацію з Європейським Союзом, особливо важливо наголосити на тому, що ми не просто хочемо бути в Європі, — ми вже є Європа. І ми маємо говорити про те, що прагнемо бути в єдності з християнською Європою.
«Європі також можна дечому
повчитися в України»
— Владико, а чи потрібні ми тій Європі з усіма нашими проблемами, економічними негараздами, корупцією, неповагою до людської гідності та людського життя?
— Я вважаю, я навіть переконаний, що ми можемо не тільки запозичити з Європи кращі зразки законодавства, політичного устрою, соціальні стандарти, але можемо й самі щось дати. Приміром, ми отримали щеплення державного атеїзму. Як народ —пройшли цей шлях і побачили, що державний атеїзм призводить до дуже й дуже гірких наслідків. Духовна та моральна криза, до якої ми дійшли, — це значною мірою наслідок саме того, що попередні десятиліття у людей насильно витравлювали віру в Бога. І ми радіємо, що за останні 25 років, які минули від святкування 1000-річчя Хрещення Русі, відбулося релігійне оновлення. Якщо в Європі храми закриваються, то у нас храми будуються. Якщо в Європі все більше людей називають себе атеїстами, то у нас — навпаки, кількість віруючих зростає, як у жодній країні Європи. Це є наші здобутки.
Ми повинні шукати підстави для позитивного мислення про нашу державу. Треба розуміти, що нам є, чим пишатися, починаючи з історії, культури, традицій і закінчуючи тим, що за понад 20 років незалежного існування ми не допустили громадянської війни, появи будь-якої терористичної загрози. Ми не боїмося їздити в метро, ми не боїмося, що хтось підійде на вулиці і з фанатичних мотивів буде вбивати. А в багатьох країнах, на які ми нині рівняємося, це, на жаль, є. Тому коли нам кажуть, що, мовляв, ви повинні тим чи іншим чином облаштовувати релігійні чи національні відносини, хочеться відповісти: «Спочатку дайте лад у своєму домі і своїм прикладом, а не словами, покажіть, як треба». В нашому домі, дякувати Богові, все спокійно. Так, є певні складнощі в конфесійних питаннях, національних відносинах, але ми їх вирішуємо мирно, через порозуміння, через діалог. І це також ті уроки, які ми повинні винести з цього святкування.
Святкуватимемо чи відзначатимемо?
— Ви неодноразово заявляли, що Хрещення Київської Русі — одна з небагатьох історичних подій, яка здатна об’єднати майже все суспільство. Чому так вважаєте?
— У нашій історії багато подій, які мають неоднозначну оцінку: хтось вважає, що це привід для святкування, інші — навпаки. Але постаті княгині Ольги, князів Володимира, Ярослава Мудрого нас об’єднують, вони визнаються як видатні діячі всім суспільством. Недарма у проекті «Великі українці» перемогу здобув саме Ярослав Мудрий. Іще один аспект Хрещення: нам треба брати приклад з минулого — і правителям, і народу. Тому що ті настанови, які давали колись нащадкам і князь Володимир, і Ярослав Мудрий, і Володимир Мономах (котрий княжив у Чернігові 16 років), досі актуальні.
Як і кожна історична подія, Хрещення Русі має різні оцінки, особливо зараз, коли серед невеликої частини української інтелігенції з’явилася певна мода на те, що вони вважають язичництвом. Насправді це не є тим язичництвом, яке колись було. Це певна реконструкція, створена в наш час, хоча дехто вважає, що це щось справжнє, українське, автентичне й тому — краще. І такі люди вважають подію Хрещення Київської Русі мало не національною трагедією. Є й інша точка зору, яка культивувалася за радянських часів, аби не підкреслити позитивний вплив християнізації, котрий було неможливо заперечити, бо жоден серйозний історик не може сказати, що хрещення нічого не дало нашому народові.
Як можна заперечити появу монументальної архітектури, монументального живопису, іконопису, мозаїчного мистецтва, розвиток літератури, створення бібліотек, регулярних шкіл, прихід співу, тому що саме з Візантії прийшов до нас упорядкований хоровий церковний спів; підвищення наукового рівня — адже ми збагатилися тими знаннями, які європейські країни принесли з античності й здобули під час свого християнського розвитку? Але щоби «знайти плями на сонці», в радянській історіографії постійно підкреслювалося, що Хрещення відбувалося з примусу. Наводиться за приклад повстання в Новгороді, котре підняв якийсь волхв.
Якби люди не згрішили і гріх не ввійшов у нашу природу, то тоді внутрішній закон Божий допомагав би нам діяти завжди правильно. Але всі ми є грішними, і тому не все те, чого ми бажаємо, є добрим і правильним. Зокрема, людям дані закони зовнішні, механізми влади й держави, а хіба держава — це не примус? Людей примушують платити податки, виконувати певні правила, скажімо, дорожнього руху, продажу товарів, надання послуг. А можливо, хтось би хотів щось робити по-своєму. Але для того, аби поєднати велику кількість людей у такому співіснуванні як суспільство, неможливо обійтися без правил, і когось треба навіть примушувати їх виконувати.
Виховання дітей — це теж примус, адже батьки дають дитині настанови, що треба робити, а що — ні. Дитина хоче їсти цукерки, а її змушують їсти кашу. Вона хоче гратися, бігати з м’ячем, а її примушують учити уроки й садять за підручники. І вона також може подумати: мої права порушуються! Але батьки знають, що для дитини є кращим.
Тому так, не для всіх християнство на той час було абсолютно усвідомленим вибором. Але князь Володимир як правитель держави, його найближче оточення зрозуміли та визнали: для держави й народу цей вибір є найкращим. Історія це підтвердила, християнство вже дуже скоро принесло багато плодів, об’єднавши державу, бо до Володимира це була дуже розрізнена та розпорошена спільнота — і національно, й релігійно. Єдність віри, єдність культури привела й до єдності держави.
Тому негативні оцінки також мають право на існування. Ми не можемо заборонити їх висловлювати. Разом з тим, те, що переважна більшість істориків, переважна більшість наших громадян оцінюють позитивно подію Хрещення Русі, ще раз підтверджує: нам справді потрібне таке святкування, нам потрібно про це згадувати й пишатися тим, що саме з Києва віра православна пішла по Русі, що Київ є колискою наших духовних традицій і державності.
У Чернігові побували святині
та відбувся хресний хід
— Чому увагу цій події маємо приділити також і в Чернігові? Що відбулося у нас?
— По-перше, Чернігів одним із перших прийняв Хрещення. Чернігівські святині мають вік, подібний до віку найстарших київських святинь. Багато із святих, прославлених церквою, пов’язані саме з Черніговом. Одним із перших можемо згадати уродженця Любеча — преподобного Антонія, який не тільки тут народився, але й певний час здійснював свій чернечий подвиг, заснував печерний монастир. Можемо згадати князя Ігоря Ольговича, котрий трагічно загинув, був убитий киянами під час бунту, але разом з тим отримав вінець нетлінний та приєднався до перших князів-мучеників Бориса і Гліба — синів Володимира.
Та не тільки в давній час Чернігів відігравав особливу роль у житті Православної Церкви, а й у XVII-XVIII століттях. Пам’ятками цього періоду є чудові барокові храми та монастирі це і Троїцький собор, і Єлецький монастир, і Катерининський собор. Невипадково саме тут був збудований колегіум — поза межами Києва, якщо не брати західні терени, — перший навчальний заклад такого високого рівня. На Чернігівщині довгий час ніс своє служіння автор Житій святий Димитрій Ростовський, котрий був ігуменом кількох монастирів, тут ніс свій подвиг і прославлений Феодосій Чернігівський, який багато років був ігуменом Видубицького монастиря в Києві.
Це привід також згадати нашу недавню історію. У ХХ ст. наша Церква та народ пережили дуже й дуже трагічні сторінки. Це нагадування нам про те, що треба виносити уроки. І разом з тим — це привід для того, щоби звертатися в молитві до наших святих. Якщо ми згадуємо якісь історичні світські постаті, то віддаємо їм данину пам’яті, вшановуємо — і все. Але святим людям дана благодать молитися за нас, бути нашими заступниками перед Богом, тож цей час — час святкування — особливий, можемо знову звернутися до наших святих, покровителів.
Наша єпархія вирішила пов’язати святкування саме з днем ушанування княгині Ольги — 24 липня, тому що вона є «подібною до вранішньої зірки», як співається в церковних піснеспівах. Будучи правителькою держави, княгиня Ольга стала також і проповідницею Христової віри.
Саме в цей день ми звершували хресний хід, вшановували святині, які прибули до нас для поклоніння. Це хрест із часточкою Животворного Древа Хреста Господнього, який постійно зберігається в Георгіївському монастирі на Козацьких могилах (Рівненська область), та ковчег із часточкою мощей святої великомучениці Варвари. Ці святині було пронесено вулицями Чернігова під час хресного ходу, який розпочався о 10.00 від храму святих мучеників Михаїла і Федора Чернігівських, попрямував вулицею Гетьмана Полуботка повз сквер Б. Хмельницького до храму святої великомучениці Параскеви П’ятниці, де відбувся молебень. Після цього хресний хід вирушив до кафедрального собору святої великомучениці Катерини. Принесені святині були встановлені у храмі для поклоніння.
Ми молитовно просили, щоби Господь дав жителям Чернігова, Сіверського краю, всій Україні і нашому народу мир, спокій, благоденство. Щоби на тих духовних засадах, які були закладені нашими святими князями-попередниками, ми справді оновили наше суспільне, державне життя, щоби було між нами більше правди, любові, миру, добра, а з цим буде й більше добробуту. Суспільство стане заможнішим, і кожна людина відчуватиме, що їй добре жити на цій благословенній землі.
Вероніка ПРИХОДЬКО
