У соборі Різдва Пресвятої БогородиціКоли вперше заходиш до Собору Різдва Пресвятої Богородиці, здається, тебе огортає безмежний спокій, гулка тиша сповнює душу. Тут усе як удома, так просто і витончено водночас. Хоча не вабить храм пишною позолотою іконостасу, барвистими розписами на стінах, та ті рушники, вишиті прочанами, що огортають образи, миліші будь-яких прикрас.

Відверто кажучи, поняття церква в моєму розумінні було вузьким і примітивним. Для мене це було місце радше громадське, ніж релігійне. Тут кожен праведний християнин мав поставити свічку, помолитися за душі близьких. Але візит до собору Різдва Богородиці перевернув мою свідомість, змусив більше мислити, прислухатися до серця. Я зрозуміла, храм Божий – це мій дім також, тут можна знайти розраду для душі, пораду для розуму.

Під час візиту до храму я познайомилася з настоятелем святині о. Віталієм Юрочком. Хоча сам парох родом із Львівщини, м.Новояворівська, та ось вже 5 років (точніше з 10 квітня 2005 року), піклується про прилуцьке благочиння.

– Коли вперше зайшов до Собору Різдва Богородиці, – згадує отець Віталій, – незадовільного стану храмової будівлі, відсутності ремонту, навіть не помітив. Просто про це не думалось, бо попереду чекала свята літургія, і вся моя увага сконцентрувалася саме на службі. Опісля, на другий, третій день вже дійшли руки до господарчої частини.

За п’ять років праці насправді довелось докласти величезну кількість надскладних зусиль, щоб провести воду, електрику, газ. Найбільше клопоту було із системою опалення, адже за абсурдних обставин і через не зовсім розсудливих діячів, громаду відключили від опалення взимку. І нескладно уявити, що ж то трапилось з трубами, батареями.

– І як же Ви справлялися зі службою в храмі? Не зачиняли його? Не відмовлялися від щонедільного богослужіння… Проводили його в тому неймовірному холоді…

– Уявіть, ідучи на службу, я брав із дому гарячу воду. Прийшовши у храм, її кип’ятив. І ось цей кип’яток ще до половини служби охолоджувався в чайнику настільки, що покривався крижаною скоринкою товщиною в 15-20 міліметрів. Але і в таких умовах люди ходили до церкви.

Газ до храму взагалі монтувало підприємство з Ічнянщини, бо прилуцькі спеціалісти по газу відмовили нам, аргументуючи тим, що вони «…розкольникам газ не монтують…» – і це в наш, нібито цивілізований час. Мені здається, така неадекватна поведінка вірних, – мала б багато кого наводити на серйозні роздуми…

– Наскільки я пам’ятаю ще рік-два тому по Прилуках ходили обнадійливі чутки, що в ході реставрації центральної історичної зони, буде проведено капітальний ремонт Собору Різдва Богородиці. Що навіть буде відновлено дзвіницю на старому місці, при вході на базар…

Були чутки, та загули. Зараз ми покинуті на самих себе. І щодо капітального ремонту й реставрації приміщення – все дуже складно. Ми своїми силами і з поміччю добрих людей встановили пластикові вікна, підлатали фасад. Збудували сходи з пандусом, по якому зручно підніматись чи то відвідувачам, котрі користуються візками для неповносправних, чи просто мамам з дитячими возиками.

Дякуючи нашим парафіянам, у храмі з’явилися ікони, вишивані рушники, зроблено іконостас, чудове дерев’яне розп’яття. Ми відремонтували сходи і балкон для хору. Шостого вересня освятили дарохранительницю. Постійно проводиться поточний дрібний ремонт.

– Ще одне питання, що цікавить не тільки мене: Різдва Богородиці, то «собор» чи «церква»? Як називати історично правильно?

– Називати «собором» є якраз єдино правильним. Історія Собору Різдва Богородиці насправді вражаюча, оскільки це головний соборний храм Прилуцького благочиння за свідченнями багатьох давніх літописних згадок, а не згідно сучасної документації.

– А ще, розкажіть про особливі духовні досягнення вашої громади за останніх кілька років.

– Наш храм пишається єдиним у місті дитячим церковним хором, під керівництвом Вікторії Копасової. Дуже гарно, коли дітки виступають на свята. Особливо пишаємося традицією влаштовувати літературно-музичне дійство до Дня незалежності, після Служби Божої. У цей день більшість прочан приходять до собору у вишиванках, ми молимося за Україну, а дітки співають духовно-патріотичних пісень. Цим хочемо довести, що ми – українці, ми – нація, що не цурається свого етносу.

А все це започатковано було ще 4 роки тому пані Іриною Кобзар. Саме вона разом з однодумцями влаштовували концерти духовної музики у нашому соборі. Кожен раз то було більше ніж свято, адже приїжджав колектив пані Ірини аж із Харкова. Глибоко духовні витончені співи вони привозили сюди, в Прилуки, підтримуючи наших парафіян, а згодом, через два роки, їхня, харківська громада перейшла в лоно Київського патріархату.

– А ще – чи з інших міст бувають у вас гості на великі свята, як от Різдво, Великдень, Спаса, День незалежності, зрештою…

– На свята, буває, приїжджають з різних куточків України. Хто симпатизує найбільше, одягає вишиванки. І навіть ось випадок, що не в свята, а просто так, два місяці тому, приїздив до рідної домівки один прилучанин. Зайшов до храму. Старенький вже, але надзвичайно жвавий. Розговорились, аж він, виявляється, є священиком Української Православної церкви Київського Патріархату в далекій Австралії. Нашого цвіту по цілому світу.

– Знаю, що Ви тісно співпрацюєте з Окремим Прилуцьким козацьким полком (ОПКП) ім.П.Сагайдачного.

– Звісно, церква не має права бути поза історією. Як і не може оминути шаною тих завдяки кому відбулися найвизначніші в ній події. Нещодавно ми разом із ОПКП ім.П.Сагайдачного їхали на Рівненщину, щоб пом’янути наших земляків.

Як подають нам історики, саме Прилуцький полк залишився захищати відступ основних сил під час битви під Берестечком, коли татари зрадили козаків, а Хмельницького забрали в полон. Прах наших доблесних героїв-козаків знайшов спокій у Святогеоргієвському чоловічому монастирі. Саме туди приїхали наші паломники. На могилах козаків відслужили панахиду, і посипали їх землею з Прилук. Цим ми демонстрували повагу і пам'ять про їх подвиг. Наступного року ще плануємо встановити пам’ятний хрест на місці загибелі наших побратимів.

Взагалі, козаки ОПКП ім.П.Сагайдачного допомагають храмові завжди: і в ремонтних роботах, і в патріотичних справах.

– А чи маєте ви доступ на розмови з вихованцями Прилуцької міської колонії для неповнолітніх?


– Звісно ж у колонію навідуємося. Ми не маємо права забувати про тих, хто потребує допомоги. Бесіди з вихованцями проводимо, і вони готові слухати. Відгукуються, цікавляться, придивляються…

– Що можете сказати людям, котрі лиш збираються до храму, і ще вагаються….

Я вважаю, що людина, заходячи до храму, повинна відчути себе потрібною, такою чия молитва буде почута Богом. Але і в свою чергу духівник має приділяти дуже велику увагу мирянам, особливо молоді. Тому храм відкритий для всіх і кожного дня. Я пишаюся тим, що служба у Соборі Різдва Богородиці ведеться українською, зрозумілою для всіх мовою. Молитва рідною мовою передається не лише вустами, а й серцем, проникає в душу мирян.
Живіть з Богом у серці!

Вікторія Ляльченко
член Прилуцького осередку
«Просвіта» ім.Т.Шевченка