Дорогі браття і сестри! Подаємо вашій увазі проповідь високопреосвященнійшого Димитрія, митрополита Переяслав-Хмельницького, Ректора Київської Православної Богословської Академії, у якій владика торкається таких питань: про Пасію, про страждання Господа нашого Ісуса Христа та про значення цих страждань для нашого спасіння.Настали для нас дні особливого згадування про страждання Господа нашого Ісуса Христа. Сьогодні ми звершили першу в цьому Великому пості пасію. Слово «пасія» походить від латинського «passio», що означає страждати (церковно-слов’янською це звучить як «страсть»). Так називаються особливі служби, які звершуються Великим постом. Чин пасії складається із піснеспівів Страсного тижня, читання євангельських розповідей про Страсті Христові.
Інколи до цього чину додають ще акафіст Страстям Господнім і повчання про спасительне значення викупительних страждань Спасителя.
В нашій Церкві чин пасії вперше з’явився в часи святителя Петра Могили. Власне він був упорядником цього чину, який згодом надрукували у Києво-Печерській лаврі. Таким чином, пасія в нашій Православній Церкві - чисто український богослужбовий витвір, стала церковним послідуванням, богослужбовим чином, а не драматичним зображенням, відтворенням Хресних страждань з домінуванням музичного інструменту, як в Західній Церкві.
Православний чин пасії відправляється або в п’ятницю увечері, або у неділю. За уставом Володимирського кафедрального собору цей чин відправляється у першу, другу, третю і четверту п’ятниці святої і великої Чотиридесятниці. А в першу, другу, третю, четверту і п’яту неділі Великого посту окремо увечері відправляється акафіст Божественним страстям Господнім. Чин Пасії здатний зворушити скрушене серце і покликати його до покаяння. У тиші храму, при мерехтінні свічок ми знову і знову співпереживаємо Хресту, намагаємось по новому кожного року зрозуміти тайну Великої і Спасительної для нас Жертви Христової. На Хресті, перед священним зображенням якого ми з вами зараз стоїмо з глибоким благоговінням, звершилось викуплення людського роду від влади гріха. Звершилось примирення Бога з людством.
Теперішній апостасійний світ все менше і менше розуміє ці євангельські події. Скажемо так – вони йому стають байдужими. Багато хто із християн до кінця вже й не розуміють тайну цих викупних страждань. Вони не задумуються над цим, перетворюючи все на звичаї, традиції, яких потрібно дотримуватись, бо так каже Церква, так кажуть інші люди, так було колись. Натомість ми самі, не будучи вже такими невігласами, можемо кожного разу себе запитати: «А навіщо Христос вознісся на Хрест? Навіщо така безславна смерть?». Але нічого не буває випадкового. У Старому Завіті було сказано: «Проклятий всякий, хто висить на дереві».
Господь Ісус Христос, йдучи на Хрест, показує, що Він Своєю смертю знімає тяжіюче над усім світом прокляття, беручи на Себе гріхи всього світу, і що тепер вже не буде стіни, яка віддаляє людей від Бога. Все безчестя гріхів людських і лукавих вчинків змите цією ганебною смертю Божественного Спасителя.
Але не тільки в цьому причина хресних страждань Спасителя. Страждання жахливі. Нашими людським словами неможливо передати силу і глибину їх… Насамкінець близькі люди залишили Його. Він мучиться в предсмертній агонії один. Навколо Нього виявлення злоби і насмішок… Він взиває до неба, до Свого Небесного Отця, але і Він мовчить. За людською природою Він залишений в ці хвилини і Своїм Отцем.
Всі ми боїмося самотності. Часто говоримо: «Не дай Бог померти в старості залишеними і самотніми». Але це далеко не та залишеність, яку відчував Спаситель. Часто людина для себе сама створює такі егоїстичні умови життя і побуту. Вона нікого не хоче бачити. Усіх у всьому підозрює, робиться злобною і людиноненависною. Господь, навпаки, любив людей, бо Він є Сам Любов. Любов не терпить одинокості. Тому для Великої Любові було важко відчувати хвилини Богозалишеності. Це хвилини страшні і страсні. Відчути їх частково може тільки любляча і співстраждаюча людина. Ми можемо тільки на хвилину собі уявити, якою гнітючою є сила зла і гріха людського, якщо для визволення від них потрібні були такі жахливі страждання.
Скорботна чаша була настільки гіркою, що на кінець страждань вивергла страшний передсмертний плач: «Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене покинув». Не нарікання і не відчай висловив Помираючий на Хресті, а показав безсмертність страждань і Своє приниженняф у плоті… Але яку велику любов до нас виявив Бог, віддавши Єдинородного Сина Свого на такі муки!
Господи! Як нам дякувати Тобі? Які ми є невідплатні боржники перед Лицем Твоєї Божественної святості і чистоти, перед Лицем Твоїх страждань. І ми чуємо, що говорять вуста помираючого Спасителя, про що Він молиться Своєму Небесному Отцю: «Отче, відпусти їм, не знають бо вони, що творять». Із помираючого серця, із холодніючих вуст ллється молитва за ворогів, потік любові Божественної до грішного світу.
Але ми так часто, знову і знову, залишаємось байдужими до цього. Мирська суєта кличе нас у безодню меркантилізму і масового споживатцтва, відгонить від Хреста Христового. Ми кожний день тільки й робимо те, що шукаємо чогось їстивного і поживного. Тільки не для душі, а для тіла.
Дай Бог нам вийти сьогодні із храму з оновленими душами, з серцями повними любові й надії. Так, особливо надії – бо попереду славне Його Воскресіння. Поклонімося ж Хресту і Славному Його Воскресінню.
Інколи до цього чину додають ще акафіст Страстям Господнім і повчання про спасительне значення викупительних страждань Спасителя.
В нашій Церкві чин пасії вперше з’явився в часи святителя Петра Могили. Власне він був упорядником цього чину, який згодом надрукували у Києво-Печерській лаврі. Таким чином, пасія в нашій Православній Церкві - чисто український богослужбовий витвір, стала церковним послідуванням, богослужбовим чином, а не драматичним зображенням, відтворенням Хресних страждань з домінуванням музичного інструменту, як в Західній Церкві.
Православний чин пасії відправляється або в п’ятницю увечері, або у неділю. За уставом Володимирського кафедрального собору цей чин відправляється у першу, другу, третю і четверту п’ятниці святої і великої Чотиридесятниці. А в першу, другу, третю, четверту і п’яту неділі Великого посту окремо увечері відправляється акафіст Божественним страстям Господнім. Чин Пасії здатний зворушити скрушене серце і покликати його до покаяння. У тиші храму, при мерехтінні свічок ми знову і знову співпереживаємо Хресту, намагаємось по новому кожного року зрозуміти тайну Великої і Спасительної для нас Жертви Христової. На Хресті, перед священним зображенням якого ми з вами зараз стоїмо з глибоким благоговінням, звершилось викуплення людського роду від влади гріха. Звершилось примирення Бога з людством.
Теперішній апостасійний світ все менше і менше розуміє ці євангельські події. Скажемо так – вони йому стають байдужими. Багато хто із християн до кінця вже й не розуміють тайну цих викупних страждань. Вони не задумуються над цим, перетворюючи все на звичаї, традиції, яких потрібно дотримуватись, бо так каже Церква, так кажуть інші люди, так було колись. Натомість ми самі, не будучи вже такими невігласами, можемо кожного разу себе запитати: «А навіщо Христос вознісся на Хрест? Навіщо така безславна смерть?». Але нічого не буває випадкового. У Старому Завіті було сказано: «Проклятий всякий, хто висить на дереві».
Господь Ісус Христос, йдучи на Хрест, показує, що Він Своєю смертю знімає тяжіюче над усім світом прокляття, беручи на Себе гріхи всього світу, і що тепер вже не буде стіни, яка віддаляє людей від Бога. Все безчестя гріхів людських і лукавих вчинків змите цією ганебною смертю Божественного Спасителя.
Але не тільки в цьому причина хресних страждань Спасителя. Страждання жахливі. Нашими людським словами неможливо передати силу і глибину їх… Насамкінець близькі люди залишили Його. Він мучиться в предсмертній агонії один. Навколо Нього виявлення злоби і насмішок… Він взиває до неба, до Свого Небесного Отця, але і Він мовчить. За людською природою Він залишений в ці хвилини і Своїм Отцем.
Всі ми боїмося самотності. Часто говоримо: «Не дай Бог померти в старості залишеними і самотніми». Але це далеко не та залишеність, яку відчував Спаситель. Часто людина для себе сама створює такі егоїстичні умови життя і побуту. Вона нікого не хоче бачити. Усіх у всьому підозрює, робиться злобною і людиноненависною. Господь, навпаки, любив людей, бо Він є Сам Любов. Любов не терпить одинокості. Тому для Великої Любові було важко відчувати хвилини Богозалишеності. Це хвилини страшні і страсні. Відчути їх частково може тільки любляча і співстраждаюча людина. Ми можемо тільки на хвилину собі уявити, якою гнітючою є сила зла і гріха людського, якщо для визволення від них потрібні були такі жахливі страждання.
Скорботна чаша була настільки гіркою, що на кінець страждань вивергла страшний передсмертний плач: «Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене покинув». Не нарікання і не відчай висловив Помираючий на Хресті, а показав безсмертність страждань і Своє приниженняф у плоті… Але яку велику любов до нас виявив Бог, віддавши Єдинородного Сина Свого на такі муки!
Господи! Як нам дякувати Тобі? Які ми є невідплатні боржники перед Лицем Твоєї Божественної святості і чистоти, перед Лицем Твоїх страждань. І ми чуємо, що говорять вуста помираючого Спасителя, про що Він молиться Своєму Небесному Отцю: «Отче, відпусти їм, не знають бо вони, що творять». Із помираючого серця, із холодніючих вуст ллється молитва за ворогів, потік любові Божественної до грішного світу.
Але ми так часто, знову і знову, залишаємось байдужими до цього. Мирська суєта кличе нас у безодню меркантилізму і масового споживатцтва, відгонить від Хреста Христового. Ми кожний день тільки й робимо те, що шукаємо чогось їстивного і поживного. Тільки не для душі, а для тіла.
Дай Бог нам вийти сьогодні із храму з оновленими душами, з серцями повними любові й надії. Так, особливо надії – бо попереду славне Його Воскресіння. Поклонімося ж Хресту і Славному Його Воскресінню.
Митрополит Димитрій (Рудюк)
Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир
П’ятниця, 9 березня 2009 року
Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир
П’ятниця, 9 березня 2009 року
Джерело: Київські єпархіальні відомості
