Христос СпасительЧи може людина стати схожою на найвищий ідеал – Христа? Кожна людина, якщо вона бажає втілити в своєму житті Євангельський ідеал і живе за цими законами, в свою міру повинна зробитися схожою на Христа. І зовсім неважливо, чи є вона великим церковним діячем, а чи простим християнином.
Ось на Афоні був найближчий до нашого часу святий – чернець Силуан. Він помер напередодні другої світової війни. Як сам про себе пише, він тільки дві зими ходив до школи. А за своїм рівнем уподібнився давнім подвижникам, це визнали навіть ті, хто й не поділяв його духовного досвіду. Зростання в дусі, самовдосконаленні не є якоюсь спеціалізацією людської діяльності, як у нас, на жаль, заведено вважати. Воно можливе для всіх без винятку. Ми знаємо святих, які раніше були людьми порочними. Преподобний Мойсей Мурин, наприклад, був розбійником, душегубцем, а потім досяг такої досконалості, що наставляв інших на духовне життя.

Однак, перед кожним, хто хотів би накопичувати духовні скарби, виникає питання про міру. У кожного ця міра своя, але підніматися зусиллями до сили зобов’язані всі, бо зупинка в духовному житті – це вже рух назад. У Євангелії є притча про таланти. Одному було дано п’ять талантів, а другому – два, третьому – один. Кожному за силою. Ті, хто пустили ці таланти в обіг і отримали прибуток, заслужили похвалу того, хто їм їх дав. А той, який не пустив в обіг отримане, дістав осуд. Так ось, кожна людина, якими малими здібностями вона не володіла б, неодмінно повинна примножити їх, ужити для справи, щоб у свою міру наблизитися, скільки для неї можливо, до того ідеалу досконалої людини, яку явив у своїй особі Христос. Прагнути до цього повинні всі, і прагнути до повного самозречення. Треба пам’ятати, яку мету ми перед собою ставимо. На жаль, ми живемо, не намагаючись хоч трохи осмислити, що з нами відбувається, але від нас не вимагається бездумне життя.

Людина не може бути тотожною Христові, думати так – це блюзнірство, а уподібнитися Христу – має бути метою кожного справжнього християнина. Немає святих великих і малих – всі святі до кінця відкинули себе і пішли за Христом. Ось у цьому розуміння подвигу самозречення: кожен у свою міру.

Духовному зростанню сприяє постійна свідомість своєї недосконалості. Так само, як і в творчості: якщо художник вирішив, що він чогось досягнув, то, це означає, що як художник він вже закінчився. Взагалі, життя кожної людини сповнене усілякого зречення, хоче вона цього чи не хоче, але зречення добровільне цінується вище. Володимир Соловйов, релігійний мислитель, каже, що сила духу, яка виявляється людиною, перебуває в прямій залежності від сили душевних пристрастей, які вона в собі долає. Чим більша боротьба, тим сила духу міцніша і більша.

Якщо людина після свого Хрещення, яке не звільняє від можливості згрішити, за безперечного бажання жити побожно, з усією ревністю і з усім жаром приступить до точного виконання заповідей Євангелія, вона тут же побачить свої немочі, своє безсилля. Тільки тоді вона по-справжньому починає надіятися на Христа, кликати Його на допомогу. Без Христа, без Божої благодаті людина нічого не може зробити зі своїм занепалим єством. Тільки до Бога повинен звертатися той, хто в чомусь має потребу. Якщо сподіватися на власні сили, то в душі не залишиться місця Богові, і як би ми самі по собі не намагалися, ми нічого доброго зробити не можемо: на заваді “гірка заздрість та сварка”, а тоді починається “безлад та всяка зла річ” (Як. 3:14,16).

Так ми копошимося, копошимося, поки не переконаємось, що без Господа ми ніщо. Ось тоді-то починається справжнє покояння, і справжня молитва підноситься до Бога. У чистому вигляді у нас ніякого добра бути не може, тому що ми наскрізь вражені гріхом, але тут якраз потрібне взаємна співпраця нашої вільної волі з дією Благодаті. Бог людині задарма нічого не дає, ніяких дарів. Нав’язуватися зі Своєю благодаттю Він не може, а вимагає від нас духовної відповіді.

Призначення людини – бути другом Божим; сходження Його на хрест знадобилося для того, щоб відновити зіпсовану духовність занепалої людини. Кожен, хто захоче в точності дотримати заповіді Господні, буде постійно відчувати свою недосконалість, постійно буде молитися. Молитовне предстояння, очікування зустрічі з Богом і є природним станом людини.

Кожен християнин повинен, не розважаючись всякими дріб’язковим питаннями, прагнути невпинного молитовного спілкування з Богом. Закоханий чоловік (візьмімо приклад зі світського життя) тільки про свою улюблену й думає, вона – теж тільки про нього. Але якщо предметом любові є Бог, Сутність найвища, то людина, звичайно, побачить немічність і недостатність своїх чеснот, прагнень, зусиль. І Бог буде нас судити не за те, скільки ми молилися і скільки здійснювали за день поклонів, і клали на себе хресних знамень, а наскільки ми стали схожими на Христа.

І в творчості святих отців людина уподібнюється вищому ідеалу – Христові. Особистість – це святий мир, укладений в малому, є осередком всього сущого, очоленням творінь Божих. Святі отці і самі уподібнилися цьому вищому ідеалу, який ми, на жаль, відкинули.

Архімандрит Зинон