харизматичне служінняНа сьогодні одним з найбільших новітніх релігійних рухів в Україні є неохаризматичний рух. Послідовники цього релігійного руху називають себе справжніми християнами, церквою живого Бога, послідовниками Христа і його апостолів. Вони переконані, що саме їхня релігійна організація є тією істинною церквою, яка веде свій початок з апостольських часів, з події зішестя Святого Духа на апостолів. Проте це не так. І саме історичний нарис виникнення п'ятидесятництва, матері сучасного неохаризматичного руху, пропонується ваші увазі.
Будь-яка єресь виникає в Церкві в міру зубожіння любові в серцях людських. Передує цьому відкидання святоотцівських творінь, єдиного джерела правильного розуміння Слова Божого. Так було і в останній чверті XIX сторіччя в США, коли в середовищі баптистів і методистів, які колись відкололися від  Церкви і знаходилися без благодатного покрову Всесвятого Духа, виник рух п'ятидесятників, який швидко почав розповсюджуватися по країнах і континентах.

Все нове – це добре забуте старе, трохи змінене і викладене в іншому світлі. Так було і в цьому випадку. Ідеї, висунуті п'ятидесятниками, не були чимось абсолютно новим. З подібним християнська Церква стикалася вже на зорі свого існування в особі монтанистів, які з'явилися в 50 – 60-ті роки II століття після Різдва Христового.

За свідченням святого Іринея Ліонського, засновник єретичного руху Монтан, грек за походженням, народився близько 130 року в Малій Азії. Був він людиною не дуже освіченою, але схильною до сильних містичних переживань.

Своє вчення про сходження на людину Святого Духа Монтан запозичував не з Церковного вчення, а з творів гностиків. По вченню гностиків Паракліт (Святий Дух) виступає як посланець Творця, спаситель світу. Головна відмінність монтанизму від інших єретичних течій полягала в поклонінні Святому Духу і пророкуванні. Монтан виступив проти Церкви Христової зі звинуваченнями її в бездуховності, у втраті нею спілкування з Духом Святим, що виражалося, на його думку, у втраті християнами надзвичайних харизматичних дарувань апостольського часу.

Церковний історик Евсевій Кесарійський пише, що під час молитви прихильники Монтана і він сам впадали в стан «несамовитих криків», що доходили до «душевного біснування». Олександрійська Церква оголосила послідовників Монтана біснуватими. І проте багато хто спокусився цим вченням, бачивши в ньому легкий шлях до «спілкування» з Святим Духом. Навіть такий апологет християнства, як Тертуліан (бл. 160 – 220), в кінці життя став шанувальником і розповсюджувачем монтанизму. Ця єресь, яка не одне десятиліття бентежила розум віруючих, була засуджена на Першому Вселенському соборі, який проходив у Нікеї в 325 році.

Сучасні п'ятидесятники вбачають в монтанистах своїх ідейних попередників, які боролися з наступаючим, за їхніми переконаннями, омертвінням Церкви і згасанням в ній благодаті Святого Духа.

Після Реформації і висунутого Лютером вчення про спасіння тільки вірою давно забуті ідеї знов воскресли в серцях, які бажали містичних переживань. Адже тепер не було ніяких перешкод в тлумаченні Слова Божого. Кожен міг вважати себе тлумачем Священного Писання.

У XVII столітті в Англії виник рух квакерів, який очолив Джордж Фокс (1624 – 1691). Він виступив з вченням, згідно якого істина осягається за допомогою особливого просвітлення Святим Духом, Який вказує шлях морального вдосконалення. Заглибившись у вивчення Священного Писання, він вирішив, що істина знаходиться не в православ’ї, католицизмі або англіканстві, але в кожному людському серці.

Виходячи з цього, він відкинув всі християнські деномінації і створив «християнське суспільство друзів», проголосивши його істинним. Фокс невпинно повторював, що кожен сам може залучитися до істинної віри і божественної праведності. Особливе значення він надавав говорінню іншими мовами і сходженню Духа – Утішителя.

Так, журнал п’ятидесятників «Прийде примиритель» писав про нього: «Фокс багато подорожував, проповідував трясіння і трясся сам. Він як місіонер, побував в Америці, Німеччині, Голландії, Індії і інших країнах». В результаті бурхливої діяльності Фокса рух квакерів розповсюдився в багатьох країнах Європи і Америки.

Іншим проповідником глосолалії і життя в Дусі був Джон Буньян (1628 – 1683). У своїх книгах він застерігав, що не всі спроможні зрозуміти суть обряду, як не розуміли багато, наприклад, правдивих прихильників Бога в апостольські часи. Говоріння іншими мовами він називав мудрим вираженням в ім'я спасіння душі. Великий інтерес його ідеї стали викликати після публікації і успіху у читача його книги «Подорож Пілігрима до небесної країни».

У XVII – XVIII століттях в Європі помітно виріс інтерес до магії, алхімії і астрології. З'явилося чимало різноманітних містиків, які подібно до Сведенборга, Лафатера, вступали в безпосереднє спілкування з духами. Оскільки тодішнє протестантське богослів'я і суха католицька схоластика не завжди задовольняли тих, які шукають напруженого духовного життя, останні нерідко впадали в небезпечні духовні пошуки.

У XVIII – XIX століттях з'являються нові види «духовного християнства». Слід відмітити, що саме Європа стала родоначальницею сект квакерів, іргвініан і інших , які практикували говоріння іншими мовами і вчили про осінення від Святого Духа.

Найвідоміші події, пов’язані з харизматичними проявами кінця 17 – поч.. 18 ст. спостерігалися в Англії і Шотландії. Вони пов’язані з іменами служителів англіканської церкви Ірвінга і Кемпбела. Ірвінг народився в південній Шотландії в кінці ХVІІ ст. Початково він працював вчителем і вивчав іноземні мови. Потім, одержавши богословську освіту в Единбурзі, став служителем і пастором пресвітеріанської церкви в Лондоні. Вивчаючи пророцтва Біблії, він прийшов до висновку, що церква має потребу у відновленні і прояві харизматичних дарів Духа Святого. Ірвінг створює молитовні групи для спеціальних молитов про сповнення силою Духа Святого і відновлення харизматичних духовних дарів. Приблизно у цей же час у Шотландії проповідник Кемпбел став проповідувати необхідність нової п’ятидесятниці та хрещення Духом Святим, як у дні апостолів. Англіканська церква засудила цей рух і рішуче від нього відмежувалася. Ірвінг і Кемпбел були відлучені від церкви. Харизматичний рух в Англії і Шотландії поступово сформувався в самостійну,
так звану Новоапостольську церкву. Члени заснованої Ірвінгом церкви вірили в прояв харизматичних духовних дарів. Поступово цей рух слабшав. З часом ці громади втратили «дари» і нині майже зовсім зникли. Церковний історик Филип Шафф (1819 – 1893) писав про свої спостереження секти іргвініан в Нью – Йорку, де він чув говоріння іншими мовами: «Люди вимовляли якісь уривки слів, вигукували щось незрозуміле, але досить чіткими звуками, в стані якоїсь несвідомості та екстатичності, втративши будь-який контроль над своїм язиком, яким володіла якась невідома сила. Мій друг і колега (доктор Бріггс), який був присутнім на зібранні іргвініан головної церкви в 1879 р. в Лондоні, повідомив мені, що був свідком того ж самого». Однак служіння Ірвінга і Кемпбела стало важливим прикладом для розвитку подальшого п’ятидесятницького руху.

До кінця XIX століття Європа була головним експортером духовних ідей, а молоді Сполучені Штати знаходилися в положенні свого роду духовної колонії. У Європі виникли Ренесанс, а потім Реформація, тут існували всесвітньо відомі духовні центри. Старий Світ по праву пишався своїми стародавніми релігійними традиціями, проте нові релігійні рухи, які виниклі в XVII – XVIII століттях і швидко набирали силу, серйозно турбували багато урядів країн Європи. Звичайно релігійні лідери, вислані з своїх країн, осідали в США або тимчасово виїжджали туди від переслідувачів, беручись при цьому за активну проповідь своїх поглядів в Новому Світі.

Сполучені Штати були країною, де вільно діяли численні секти, які часто боролися одна з одною, відстоюючи своє розуміння християнства. Внаслідок цього авторитет релігії падав, а з ним і рівень моральності в суспільстві. Тому в XVIII – XIX століттях в Сполучених Штатах виникає рух, який проголошує відродження ідеалів Апостольської Церкви. У науковій літературі він одержав назву – ревивалістичний рух. Назва цього релігійного руху походить від англійського revival – відродження, пробудження. Це релігійний напрямок, який виник в протестантських деномінаціях США, Англії і в інших країнах, і виступав за духовне відродження істинної Апостольської Церкви. В богословському плані ревивалізм виступав проти доктрини кальвінізму про абсолютне напередвизначення, відбиток якого лежав на віровченні багатьох протестантських церков. До середини XIX століття в його рядах опинилися багато протестантських церков.

Особливо великий вплив цей рух зробив на баптистську і методистську церкви. «Велике пробудження, – писав американський дослідник В.Л. Паррингтон, – в основному представляло собою повернення до минулого з його високою екзальтацією, яка є присущою епосі пуританського перевороту. З плином часу виникле в них бродіння в більшості випадків закінчувалося розколом громад. Групи віруючих, які відокремилися, поклали початок так званому руху «святих». «Святі» хотіли воскресити «мертві» громади, і ставили собі за мету відродити в сучасному суспільстві благодатні дари, одержані святими апостолами в день п'ятидесятниці, і, зокрема, раптово одержану здатність говорити іншими мовами, відому як дар мов.

«Рух святих» охопив багато протестантських громад і розвивався в різних напрямах, але в цілому, на думку американських дослідників Е.Т.Кларка, Ф.Е. Майєра, Д.А. Гордона, їх можна звести до двох: один – власне святі (перфекціоналісти) і інший – п'ятидесятники (харизматики). Американський дослідник Д.А. Гордон вважає, що п’ятидесятництво розвинулося з крайнього лівого флангу «руху святих», трансформувавшись в групу п’ятидесятницьких сект, причому спочатку воно існувало під назвою «Рух другого зішестя Святого Духа подібно до дня П’ятидесятниці». Громади цього руху з особливим буквалізмом прагнули виконати і втілити у життя все те, про що повідомляється в Священному Писанні про ранню Апостольську Церкву. Виникали богословські школи, де посилено вивчалося Священне Писання.

Під впливом ревивалізму в Америці XVIII століття з'являється велика кількість мандруючих проповідників, які для того часу представляли собою нову категорію священиків. Вони не визнавали влади парафіяльних священиків пануючих англіканської і пресвітеріанської церков і, роз'їжджаючи по їх парафіях, проповідували «нове емоційне відношення до релігії», чим викликали незадоволеність у віруючих існуючої церкви. Під керівництвом цих «вільних пастирів», як зазначає В.Л. Паррингтон, створювалися дисидентські общини і релігійні течії, що було не тільки порушенням порядків, встановлених пануючою церквою, але і прямим викликом її впливу. Віруючі сотнями виходили із старих общин (конгрегацій) і стікалися в нові секти.

До сорокових років XVIII століття ідеологом цих дисидентських груп стає кальвініст і містик – філософ Джонатан Едвардс (1703 – 1758), якого американські дослідники вважають першим проповідником п’ятидесятництва в США. Висунута Д. Едвардсом вимога про те, що єдиною підставою для прийняття в братство (церкву, общину) є навернення до віри, зіграла роль завершального удару по старій теократичній системі англіканської і пресвітеріанської церков.

Ідеї, які пропагував Джонатан Едвардс, зробили в подальшому великий вплив на ідеологію американського сектантства. Найбільш повне втілення вони отримали в ідеології п’ятидесятництва, яке виникло в США в кінці XIX століття.

У чому ж полягала суть цих ідей і в чому полягав секрет їх впливу на американських сектантів? Будучи ідеологом нового релігійного відродження Д. Едвардс перш за все задався метою відродити і дати філософське обґрунтування вченню ісихастів і монтанистів про «внутрішнє осяяння». У своїй проповіді, опублікованій в 1734 році, він розвинув тезу про те, що «існує таке явище, як духовне і божественне осяяння, безпосереднє, яке посилається душі Богом і відмінне за своєю природою від всього того, що досягається природними засобами».

У подальший період своєї діяльності Д. Едвардс виключно велику увагу приділив розробці психологічних основ «пробудження душі» і навернення до віри. У своєму богословському вченні Едвардс неодноразово підкреслював, що в основі всього християнського життя повинен стояти акт навернення до віри. Тому він багато років вивчав і описував цю проблему до найдрібніших подробиць. Всі свої висновки Едвардс підкріплював багатим практичним досвідом ловлення душ грішників.

Проте, ідеї, які пропагував Д. Едвардс, хоча і були багато в чому схожі з п’ятидесятницькими, але в той період вони не отримали свого остаточного організаційного і догматичного закріплення в сектантському русі США.

Потрібно відзначити, що зростаючий рух п'ятидесятників, які практикували говоріння іншими мовами, не був чимось абсолютно новим на тлі різних сектантських напрямків, що існували в США. Так, секта квакерів головним у своєму вченні вважає твердження про безпосереднє просвітлення людини Святим Духом, яке вона нібито одержує в результаті читання Священного Писання на молитовних зібраннях.

Такі секти в США, як мормони, іргвініани і деякі нечисленні напрями баптистів, вчать про сходження на них, в тій або іншій формі, Святого Духа, що в більшості випадків супроводжується глосолалією.

Глосолалія у п'ятидесятників зовні мало чим відрізняється від тієї, що практикується в інших сектах. Новизна п’ятидесятництва полягала в тому, що її богослови висунули абсолютно «оригінальну» ідею про необхідність хрещення Духом Святим, зовнішнім свідченням якого є говоріння  іншими мовами (глосолалія). І глосолалія в цьому випадку – це не просто дар Духа Святого, наприклад такий, як чудотворіння, зцілення, пророцтво, а саме свідчення хрещення Духом Святим. Цим цілком безумовно підкреслювалося, що говоріння мовами у квакерів, іргвініан, мормонів і інших – не справжній апостольський дар, а містифікація.

Отже, п'ятидесятники стали стверджувати, що спасенним є той, хто має Духа Божого, хто хрещений від Нього і має свідчення цього – апостольський дар мов. Адже і святі апостоли в день п'ятидесятниці, після зішестя Святого Духа, заговорили  іншими мовами (Діян. 2).

Як доказують сучасні дослідники, подібне тлумачення виникло не на порожньому місці, а є плодом багаторічних пошуків, у чому немаловажливе значення мають ідеї Джона Веслі (1703–1791), англійського священика, засновника методизму, який проповідував в США.

Вчення Джона Веслі в своїй основі було направлене, перш за все, проти доктрини кальвінізму про напередвизначення. На відміну від кальвінівської теорії непереборної гріховності кожної людини Веслі вчив, що внаслідок гріхопадіння образ Божий в людині не втратився, а віддалився від первинної досконалості, так що після падіння людина має свободу волі і силу до здійснення добра, тому може сприяти благодаті в наверненні. Процес духовного відродження починається з моменту навернення, потім проходить три стадії – виправдання, відродження, освячення. Оскільки людина в процесі життя може втратити благодать, то можливе, і навіть необхідне, багаторазове «відродження». Таїнства – не носії благодаті, а лише символічні знаки. Тому людина отримує впевненість в своєму спасінні не через таїнства, а через внутрішнє безпосереднє свідчення Духа.

Джон Веслі не був систематичним богословом, тому його теорія «християнської досконалості» після його смерті була взята і розвинена іншими у вчення про «друге благословення» і «вище життя.

Тим часом, розповсюдившись по Американському континенті, методизм дуже швидко втратив основоположні ідеї його натхненника Веслі. В ньому зник дух піднесеності, екзальтації і спрямованості до нових духовних переживань. Це привело до розколу всередині методизму і утворення нових общин, які отримали назву «Церкви святості». «Церкви святості», використовуючи вчення Веслі, виступали за відродження моральності, проти пороків суспільства. При цьому вони виходили з того, що стану святості можна досягти за допомогою досвіду, через повне присвячення себе Богові і вірності Христу. Але святість – це життєвий подвиг, що вимагає величезного зусилля волі, це постійна праця над собою.

Святість можна загубити, отже, за неї безперестанно треба боротися. Проте, протестантизму чужим є за природою дух аскетизму. «Так, в самій ідеї досягнення святості, – зазначає один з дослідників, – закладено зерно п’ятидесятництва – вчення, яке визнає людину спасенною і святою зважаючи на її спілкування зі Святим Духом, яке досягається завдяки хрещенню Ним».

Виникає питання: коли ж саме оформилась кінцева ідея сучасних п’ятидесятників, хто був її першим натхненником і яка община занесла вперше це вчення у свій символ віри?

Першою п'ятидесятницькою церквою в США дослідники вважають «Церкву Бога». Вона виникла в 1886 році з невеликої общини методистів і баптистів в східній частині штату Теннесі і західної частини штату Північна Кароліна. Заснували цю секту, як вважає американський дослідник Гордон, колишні баптистські проповідники Р.Г. Сперлінг і В.Ф. Бріант. Протягом багатьох років община вважалася однією з «святих церков», але в 1896 р. в результаті посилених молінь в общині зненацька почалися  хрещення Святим Духом.

Це було сприйнято як послане Богом чудо, подібне до того, що було в день П’ятидесятниці. Проповідники з общини Сперлінга і Бріанта рознесли інформацію про чудо і в інші штати, і за межі країни. Так, завдяки бурхливій місіонерській діяльності було покладено початок сучасному руху п’ятидесятників.

В числі перших п’ятидесятницьких сект називають також негритянську общину, засновану в 1886 році Н.С. Релайгом, яка через декілька років стала оплотом п’ятидесятництва серед темношкірого населення США і отримала назву «Об'єднана свята церква Америки». Трохи раніше, в 1880 році, проповідник Д.С. Варнер заснував в місті Андерсен (штат Індіана) «Церкву Божу», що несла ідеї п’ятидесятництва, яка, як і «Церква Бога», брала участь в русі «святих».

І все-таки, яку з цих общин можна вважати родоначальницею сучасного руху п'ятидесятників, адже в них обох відбувалося так зване відродження «особистої П’ятидесятниці»? Справа, проте, в тому, що в цих общинах факти хрещення Духом Святим не отримали масового закріплення, тому жодна з них не зуміла очолити п’ятидесятницький рух.

Наступні історичні нариси виникнення і розповсюдження харизматичного руху будуть поміщені пізніше.


Використана література:
1. Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. – Т. 3, посмертное изд. под ред. проф. А. Бриллиантова. – К.: Изд-во им. Святителя Льва папы Римского, 2005
2. Бюне В. Игра с огнем. – Bielefeld: Christliche Literatur-Verbreitung, 1992
3. Дворкин А. Сектоведение. Тоталитарные секты. – Нижний Новгород: Изд-во «Христианская библиотека», 2006
4. Евсевий Памфил. Церковная история. – М.: Изд. Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2006
5. Ефимов И., свящ. Современное харизматическое движение сектантсва: Исторический очерк, критический разбор вероучения, положение в настоящее время. – М., 1995
6. Петрик В., Сьомін С. та ін. Нетрадиційні релігійні та містичні культи України: Навчальний посібник. За заг. ред. В. Остроухова – К., 2003
7. Приидет примиритель. – Данциг, 1933. – № 4-5
8. Порублев Н. В. Феномен глоссолалии. – Изд-во Австралия, 1995
9. Чернышев В. Сектоведение. Т. 2. – К.: Изд-во имени святителя Льва папы Римского, 2008



Підготував Шмуригін Олександр